Світлана з В’ячеславом готувалися до весілля. Вже рік, як вони познайомилися, але жити разом не зʼїжджалися.

Молоді зустрічалися, спілкувалися, ніби перевіряючи один одного.

На Різдво Славко зробив Світлані пропозицію. Вона погодилася, тільки попросила весілля зіграти влітку, коли буде тепло і буде гарна природа.

Зачекати пів року В’ячеслав погодився. Це був його перший шлюб, і йому хотілося, щоб урочистість запам’яталася.

Вони стали спокійно готуватися, продумуючи кожну дрібницю.

Стільки виявилося з весіллям клопоту, що тут і року не вистачить, щоб усе встигнути.

Вбрання, машини, виїзне одруження, ресторан, каблучки, торт, тамада…

Так у клопотах пролетіло півроку. Настало літо. До весілля залишалося три тижні. Основні моменти були продумані, танці відрепетирувані. В’ячеслав хвилювався, хотілося, щоб усе було урочисто. Було запрошено гостей.

…В той день Славко сидів на дивані й дивився телевізор. Раптом в кімнату заскочила Світлана.

– Коханий, а нас запросили на день народження до моєї сестри Надійки! – весело сказала вона. – Відпочинемо собі гарненько.

– Добре, люба, але я в той день працюю, тож можливо трішки спізнюся, – сказав Славко.

– Нічого, це не проблема, – відповіла Світлана.

Святкувати Надія вирішила на дачі. В’ячеслав затримався на роботі і приїхав трохи згодом.

Гості веселилися, от тільки Світлани десь не було. Славку сказали, що вона в будинку.

Чоловік поспішив туди і раптом почув розмову Світлани із своєю сестрою.

Він прислухався й оторопів від почутого.

– Я все розумію, що ти хочеш почати все спочатку, як то кажуть з чистого аркуша, але… – говорила Надія Світлані.

– Не починай, будь ласка, – обурилася Світлана. – Ти, як мама, все повчаєш і повчаєш! Найрозумніша? У тебе є чоловік, от і я хочу сімʼю!

– Вона в тебе була, ти хіба забула? – сказала Надія.

– Ми з Валерчиком просто не зійшлися характерами, тож і розбіглися, – махнула рукою Світлана.

– Ну добре, а Ромко до чого тоді? – не вгавала сестра. – Ти з ним теж не зійшлася характером?

– Йому там краще, він батька любить!

– А може тому, що він слабий? – єхидно сказала Надія. – Кому слабий треба? Так?!

– Це питання ми вирішили з колишнім самі, – спокійно, і ніби присоромлено, відповіла Світлана. – Він сам погодився.

– Та ти йому вибору не залишила! – ахнула Надія. – Зібрала речі і була така!

– Набридла ти мені, сестричко, зі своїми повчаннями. Ти не на роботі у себе в школі, і в тебе сьогодні свято. Давай не псуватимемо свято ні собі, ні мені.

– Ні, я тобі все скажу! – не могла вже зупинитися Надія. – Славко про дітей знає?

– Ти ще йому розкажи і про Таню, і про Ромка! Живуть, ростуть, чого тобі треба?!

– Просто мамі важко вже з Тетянкою справлятися, може настав час їй з мамою пожити? Чи ти хочеш про помилку своєї молодості забути?

…В’ячеслав став мимовільним слухачем цієї розмови. Виявляється, він нічого не знав про свою майбутню дружину.

Він ступив на кухню, де сперечалися дві сестри.

Світлана від несподіванки аж випустила чашку.

– Добрий вечір, коханий! – прощебетала вона.

В’ячеслав перевів погляд на іменинницю, вручив їй букет.

– З днем народження тебе, Надійко! – сказав чоловік. – Вибачте, що підслухав ненароком вашу розмову. Ти відкрила мені очі на мою… Колишню…

Він обернувся й пішов. Світлана намагалася його наздогнати, вона розуміла, що все руйнується на очах. Але В’ячеслав зупинив її.

– Моя дружина ніколи б не змогла залишити дитину, тим більше двох, – сказав він. – Значить, я зробив неправильний вибір. Весілля не буде. Я все скасовую.

Виїжджаючи, В’ячеслав чув, як Світлана сварилася на сестру, що вона все зіпсувала…

…Славко після цього довго не мав серйозних стосунків. Він переживав знову бути обманутим.

Тільки вже за тридцять п’ять років він зустрів жінку.

Вона одразу сказала, що вона вдова, має сина, якому п’ять років.

І вона прийме лише ті стосунки, де її синові буде добре.

Славко все зрозумів. Він спробував подружитися з хлопчиком.

Ледь-ледь, але маленький Віктор пішов на контакт. І коли хлопчик сам запропонував йому стати його батьком, тільки тоді вони оформили свої стосунки.

У них вийшла хороша родина. Потім народилася спільна дитина, але В’ячеслав не робив різниці між рідним сином та Віктором.

Зрідка він згадував Світлану, а точніше її залишених самим собі діток…

– І як вона не переживає про них? – думав Славко. – Тут щохвилини про хлопчиків моїх думаєш, а вона… А вона отака…