Славко сумував, сидячи на балконі. На табуретці поряд з ним стояла тарілка з нарізаною ковбасою, шматочком хліба, і чарка.

Ось уже як пів року він жив один після того, як не стало дружини.

Дружина пішла уві сні. Серце. Славко не чекав такого повороту долі. Усього їм по шістдесят п’ять, жити і жити на пенсії, радіючи, не працюючи. А тут…

– Ти що, Івановичу, знову за старе? – почувся голос сусіда зверху.

– А тобі що? Я не працюю. Можу собі дозволити, – буркнув Славко, глянувши на нього.

– Так-то так. Ось була жива твоя благовірна, то вона б тобі не дала стільки гульбанити. Ти в неї був відмитий, чистий, і в санаторії вона щороку тебе возила, – не вгавав сусід.

– Це вірно. Все лікувала мене, дбала… – розплакався Славко.

– А ти, виходить, всю її роботу, турботу зараз коту під хвіст? Чи вирішив поруч із нею лягти? Тоді можу зрозуміти… – знову відчитав Славка сусід.

– А тобі яке до мене діло?! – розсердився Славко, встаючи.

– Ти у нас непитущий, а я то звик у вихідні, і у свята. І дружина мені це дозволяла. Знала, що я міру знаю і не сварилася.

– Їхав би ти до сестри своєї в село, – порадив сусід.

– Тетяна в тебе одна живе, може з нею веселіше тобі буде, там і допомога їй потрібна, і батьки твої на сільському цвинтарі лежать.

Нічого не відповів Славко, прибрав з балкона залишки вечері і рано ліг спати, а вранці зібрав невелику валізу з одягом і пішов на автовокзал на автобус.

…Тетяна обійняла брата. Давно не бачилися, рідко вона їздила до міста, хіба що у лікарню чи у невідкладних справах, і тоді до нього не щоразу заходила, не турбувала, чи він був на роботі.

Вони посиділи за столом, згадали всіх рідних і сходили на цвинтар. На наступний день Славко оглядав двір, майстерню батька, старий похилений сарай і кухню.

– Так, при батьку все міцніше було. Ти, звісно, жінка, не до такого тобі… Тетянко, – він зітхнув. – Поживу я тут поки що, а то ніяк не звикну до самотності, Ніна моя так за мною доглядала, а тепер без неї пусто і все нудним здається.

– Бачу, що й обріс ти, бороду відпустив, і змарнів, мабуть, не вариш собі супу й борщу. Так і шлунок не довго зіпсувати. І пом’ятий весь якийсь. Напевно, сорочки не прасуєш? – запитала сестра.

– Та не прасую, у житті праски не тримав у руках, як і каструлі. Готувала завжди Ніна, та й дочка їй допомагала. А у Валі скоро онуки будуть, їй не до мене, – зітхнув Славко, наливаючи собі перед обідом біленьку.

За тиждень Таня почала хмуритися. Славко нічим не допомагав по дому, а тільки лежав на дивані біля телевізора, гульбанив і закушував.

Вона обережно попросила його допомогти їй хоч чимось, хоч паркан полагодити, а він відмахнувся, мовляв влітку, а зараз ще весна, холоднувато у дворі із парканом поратися.

Але невдовзі сестра не витримала:

– Послухай, Славку, закінчуй ти з веселощами. Я вже довго живу. Не звикла до того, щоб у домі вічно хтось гульбанив. На нерви діє. Не можу. Ти ж знаєш, що наш тато не дозволяв собі зайвого. А з чого ти взяв, що я ось так спокійно дивитися як ти тут гульбаниш?

– А ти не командуй, що мені робити, а що ні, – скипів Славко, – хоч ти і старша сестра, а ми вже давно не діти. Досить мене виховувати. Я знаю міру. І на харчування тобі дав гроші. І будинок це наш, рідний.

Таня витерла сльозу.

– Дім, звісно, наш, рідний. Ось тільки щоб він стояв до цього часу, я стільки грошей сюди вклала і сил. Скільки разів наймала людей то підлогу ремонтувати, то пічку, то дах новий зробити. Ти ж бачив, що всі будівлі на подвір’ї зовсім старі… На них у мене вже й сил, і коштів нема. Я тут, звісно, живу. А ти жодного разу не приїхав, щоб допомогти і грошей на це мені не давав. Хоча в тебе пенсія набагато більша…

– А ти не просила. І нічого не говорила … – розгубився Славко. – І коли мені їздити було допомагати, коли я працював, а у відпустки санаторіями моя мене возила. Все лікувала мене та берегла…

– Слабий, значить? А як гульбанити, то здоровий? І нащо вона так з тебе порошинки здувала? Щоб ти зараз на моїх очах отаке виробляв? Ну вже ні. Або живи як людина, або ось тобі поріг. Але бачити цього не можу. Пробач. Хочеш гульбанити, то гульбань не тут. А у себе вдома. І живи як хочеш, – Таня гримнула дверима і вийшла надвір.

Вона пішла до сусідки, і там поплакала досхочу на плечі у своєї давньої подруги.

Славко, будучи веселим, образився і, зібравши речі, поїхав до міста найближчим автобусом.

– Наче всі змовилися… – бурчав він, ходячи своєю квартирою з кімнати до кухні.

Потім одягнувся і пішов у магазин по продукти.

– Бач ти… – шепотів він собі під ніс, кидаючи вареники в холодну воду, – готувати я мушу.

Він зварив їх абияк, з’їв і подумав, що все-таки одному жити погано і вирішив підшукати собі подругу. Така швидко знайшлася, адже вдівців на окрузі не так багато було. Молодша за нього, Ліза була веселою, балакучою. Вона говорила безугаву, любила посидіти за столом і скласти Славкові компанію, кажучи тост за тостом.

– Ех, знайшов ти собі гульвісу, гіршу за тебе … – знову виказував сусід зверху, ледве Славко виходив на балкон.

– Молода, на вісім років молодша за мене, – хвалився Славко, – а ти заздриш?

– Куди там заздрити. Вона тебе вмить на той світ відправить. Вона ще потримається через вік, а ти довго з нею не протягнеш. Питання часу, – резюмував сусід.

Славко спочатку радів, що не один. Але дуже скоро зрозумів, що Ліза не любить ні готувати, ні прибирати. Вона весела була лише за столом за наявності частування. Сама ж поводилася як гостя, і переночувавши, йшла, як тільки закінчувалися продукти й міцне.

Гроші Славка дуже швидко закінчувалися, а подруга вимагала гроші на подарунки, на таксі, і незабаром обібрала його, коли він спав після чергової веселої вечері.

Славку було і без того важко вранці, він навіть викликав швидку, і йому сказали, що в такому віці вести такий легковажний спосіб життя за його здоров’я – не можна. І що наступного разу вони або забирають його на процедури, бо можуть і не встигнути…

Славко замислився. Він вочевидь переоцінив свої сили.

– Мабуть, лікарі мають рацію… Здоров’я в мене зовсім ніяке… Ех, чи не поїхати знову до Тетяни?

Він знову зібрав свою валізу, прихопив свою аптечку, що поповнилася новими ліками, і до полудня був уже біля хати сестри.

– Невже повернувся? – Таня виглянула у віконце, – заходь. Рада бачити.

Вона обійняла брата і заплакала.

– Я тоді всю ніч не спала. Думала, чи не надто я тебе образила, але ось ти і з’явився… – сказала Таня, – послухай, адже ми з тобою одні й старі залишилися. Нашим дітям не до нас. У них свої діти і вже онуки. Так давай, не будемо їм тягарем і ганьбою. Будь ласка, братику…

– Так, Тетянко, і ти мене вибач. Щось я зовсім заплутався. А пожити ще хочеться… Тобі допомагатиму. Під силу…

– Ти головне, не гульбань, Славко…

Славко пішов у кімнату, розклав речі у шафку за шторкою та подав сестрі пакунок.

– Ось, я тут свіжого хліба й цукерок із міста привіз. Чай тепер будемо з тобою вечорами пити, Тетянко…

Слово своє Славко дотримав. Таня тепер стежила за його здоров’ям. Вона нагадувала йому, коли пити ліки, кликала обідати і прасувала його сорочки.

Влітку вони полагодили разом паркан, сусід допоміг їм відремонтувати піч і дах кухні. Порозумілися брат із сестрою, стали жити дружно, як у дитинстві. Дихали новим життям їхня хата, оновлений двір, де Славко організував свою майстерню, а Таня побілила нову загорожу для курей.

– Дивлюсь, брат за розум взявся, слава тобі Господи, – раділа сусідка.

– Ой, мовчи, тримаємо кулаки… А то я вже й звинувачувала себе, що не допомогла йому і не стала опорою. А тепер бачу, що він узяв себе в руки. Молодець, все-таки Славко… – відповіла Таня.

Почувши цю розмову, яку жінки й не приховували від нього, Славко посміхнувся і сказав:

– А що я хіба не мужик сільський? Га? Просто я не можу один жити. Коли поряд рідні люди, то я оживаю… Розумію, навіщо я живу. Так от…

– Правильно розумієш, – сказала Таня, скоро у відпустку мої приїжджають усі. Ось де буде весело. Ти давай дочку клич. Щоб коріння своє не забували наші діти.

Через тиждень шуміло застілля в саду Славка й Тані. Відзначали його день народження. Ось тільки Славко цього разу, гуляв символічно. Рідні не наполягали. Знали, що він за розкладом приймає ліки, і за цим строго стежить Таня.

– Тому й досі живий, – розповідав про себе Славко, – якби не Тетяна, то мене б тут уже не було. Строгою сестричка завжди була…

– Але ж справедливою! Бо тільки добра тобі зичу, живи до ста двадцяти років! – Таня обіймала брата і наливала йому чаю, подаючи йому улюблені його пиріжки з капустою…