Скоро чергова річниця весілля. Аня мигцем глянула на себе в дзеркало, виходячи з кабінету на обідню перерву. І зачіску потрібно поправити, і підфарбуватися… І посміхатися, променисто і загадково, тому що кожен рік в честь дня одруження чоловік водив всю сім’ю на фотосесію.

“Правильний” одяг, однакова гамма відтінків, цікаві сюжети і, звичайно ж, щасливі обличчя всіх членів сім’ї. Чого б це не коштувало…

Фотографії складалися у щойно куплені альбоми. Якісь дарувалися рідним, інші зберігалися у Ані та Бориса. Їх було вже двадцять. Рівні корінці оксамитових обкладинок займали цілу полицю в шафі. І потім їх показували гостям, ті захоплювалися, але з кожним роком все менше.

Аня пам’ятала практично кожну річницю, ознаменовану походом до фотографа. Іноді все було ідеально. Але не завжди. Посварилися з чоловіком, комусь недобре, син не здав іспити, мама погано себе почуває – а ти все одно стоїш і мило посміхаєшся, в душі сварячись на все на світі.

Для чоловіка ці фотографії були чомусь важливі. Вони, створюючи ілюзію щастя, змушували його повірити, що все дійсно чудово…

…Борис вискочив з кімнати і швидко пройшов на кухню. Аня щойно допекла останній млинець, поставила на стіл піали з варенням і вже наливала чай, щоб запросити всіх вечеряти.

-Анька! Уявляєш, наш Петро Аркадійович заслаб! Він не зможе нас сфотографувати!

Аня зупинилася, поставила чайник назад на плиту.

-Як шкода… Ну, одужає, тоді ми до нього запишемося, так?

-Ні! Що ти! Ти знаєш, як я ставлюся до дня нашого весілля. Треба зробити фото! Петро Аркадійович дав мені телефон свого знайомого, завтра подзвоню, домовлюся. Все буде добре, ти не хвилюйся!

Аня і не хвилювалася. Ну, хіба що за Петра Аркадійовича. З ним вона майже зріднилася за ці двадцять фотосесій. Він знав їхню сім’ю набагато краще, ніж багато хто з друзів. Так вже вийшло, що цей літній, схожий на доброго Святого Миколая чоловік зробив їхню першу спільну фотографію.

Та так і залишився з цією парою, бачив, як змінюються подружжя, щиро радів народженню їхніх дітей, підморгував Ані, коли бачив, що її день не задався, але “треба тримати марку” для гарного кадру…

Наступного ранку Боря вже дзвонив новому фотографу.

-Доброго дня! Так, від Петра Аркадійовича. Що? Так, річниця весілля. На 24-те можна записатися?

Чоловік з телефонної слухавки щось спокійно відповів йому.

-Що? Прийти заздалегідь? Гаразд. Які списки підготувати?

Боря ще довго щось з’ясовував, відзначав в своєму блокноті, а потім чемно попрощався і вимкнув телефон.

-Ну? Що він сказав? Як, до речі, його звуть?

-Віталій, його звуть Віталій Андрійович. Аню, він дивний якийсь.

-Чому?

-Сказав, що потрібно заздалегідь прийти до нього і взяти з собою списки, кожен свій.

-Списки? Які? – Аня пожвавилася. Це було щось новеньке, незвичне, інтригуючо-свіже.

-Він просив нас скласти список місць, де нам добре, пам’ятних для нас місць, як я зрозумів. Але тільки сказав, щоб не радилися один з одним. Дивно якось! Не думаєш?

-Ну, це ж цікаво. Спробуємо! Ось тільки для чого йому це? – жінка вже подумки мандрувала по карті свого життя, згадуючи дорогі серцю місця.

Деякі з них навіть не були вказані на карті, настільки малі і непоказні вони були для оточуючих. Але це були “її” місця, які магічним чином запалі в душу, які оселилися в куточку пам’яті і звідти заливали серце Ганни сонячним теплом, затишком і тихим щастям.

Боря щось писав, закреслював, м’яв папір. Завдання нового фотографа виявилося не таким простим, як чоловік думав спочатку.

…Віталій Андрійович сам відкрив перед гостями двері. Його фотостудія розміщувалася в одному з невеликих, старовинних будинків в центрі міста. Відреставрований фасад будівлі, пластикові вікна, камери відеоспостереження ледь уживалися тут зі скульптурами на даху, під’їзними доріжками з обох сторін ґанку і красивими, старовинними колонами.

Але життя рухається вперед, поглинаючи в себе минуле, обростаючи теперішнім і готуючи місце для майбутнього…

Фотограф провів гостей у дивно затишну вітальню і запросив присісти в крісла. Крізь легкі штори в кімнату проникало сонячне світло, розбризкуючись тисячами іскор на кришталевих вазах і скляних люстрах. Трохи пахло домашнім хлібом і ваніллю.

-Як тут затишно, – подумала Аня і подивилася на Борю.

Той, нервуючи і бажаючи скоріше викласти свої вимоги фотографу, чекав, поки той сяде на своє місце.

Але Віталій Андрійович не поспішав. Він розлив всім в маленькі, фарфорові чашки ароматний, густий шоколад, поставив на стіл велике блюдо з печивом і тільки тоді сів у крісло.

-Вибачте, маю слабкість до смачної їжі. Це у мене від бабусі, – зніяковіло пояснив він, бачачи нетерплячий погляд Бориса. – А тепер я хотів би почитати ваші записи. Список місць, дорогих для вас.

Вони простягнули йому однакові аркуші паперу, складені навпіл.

Фотограф акуратно надів окуляри і розгорнув записки. Повільно прочитав спочатку одну, потім іншу. А потім підняв очі і уважно, допитливо подивився на своїх гостей.

-Ну, що ж, -після довгої паузи сказав він. – Я буду працювати з вами. Для початку ходімо в студію. Ви подивіться декорації. О так! Не дивуйтеся, у нас все, як в театрі. Знайдеться дещо і для вас!

-Але ви не вислухали! У мене є конкретні пропозиції! – спробував заперечити Борис, але Віталій Андрійович підняв руку, вимагаючи тиші.

-Зачекайте! Інакше нічого не вийде. Погляньте на те, що є, а потім обговоримо.

Він провів їх по широкому коридору вздовж величезних, струмуючих ніжним світлом вікон, прикритих шторами. Аня готова була заприсягтися, що за вікнами вона бачила чудовий сад з клумбами і фонтаном. Але це було неможливо, адже вікна виходили на жваву вулицю з автомобільною дорогою…

Відкривши дерев’яні двері, фотограф пропустив гостей уперед.

-Заходьте, озирніться. А я скоро повернуся, тоді і поговоримо.

І зник у якомусь коридорчику справа.

-Дивний чоловік, як вважаєш? – Боря знизав плечима. – Аня, що ти мовчиш?

Але дружина його не чула. Вона в усі очі розглядала оздоблення величезної, з височенними стелями кімнати.

-Боря! Тут же, як якомусь театрі або на знімальному майданчику! Подивися!

Боря нарешті ступив у кімнату. Тут світло згасло, щось зашуміло, заскреготало, заворушилося навколо них.

Коли знову стало видно, Аня з подивом відзначила, що стіни кімнати зникли, розсунулися, зникли десь в похилих будівлях великої приміської станції.

Картинка була такою знайомою і реалістичною, що захоплювало дух. Колись все це вже було в житті Ані. Тільки багато років назад.

Пам’ять радісно стрепенулася, оживляючи минуле.

Аня і Боря, ще зовсім юні, захоплені і легковажні, стояли на пероні і чекали поїзд. Поруч, прямо на мокрому після нічного дощу асфальті, лежали їхні рюкзаки. Молоді люди, тільки недавно одружилися, взяли лише найнеобхідніше і вирушили в свою маленьке весільну подорож.

Грошей на шикарне весілля і закордонні поїздки не було, зате намет, спальні мішки, казанок і інші приналежності кочових студентів були тут як тут.

Боря, знявши кепку і кинувши її на лавку, підніс до очей старенький фотоапарат. Аня корчила смішні обличчя, підставляючи обличчя вітру, крутилася і посміхалася. Ах! Якою була прекрасною ця чиста, проста дівоча усмішка. Щира і завзята, вона змушувала перехожих зупинятися, не в силах відвезти погляд від дівчини…

-Боря? Що це? Це ж як тоді, пам’ятаєш? – почув Борис голос дружини і відчув, як вона взяла його за руку.

Тут в повітрі щось мигнуло яскравим, сріблясто-білим світлом, подібно до спалаху фотозйомки. Вони кліпнули очима, проганяючи нав’язливі відблиски світла.

А потім вони зрозуміли, що сидять у вагоні, обнявшись, не думаючи ні про що. Якась бабуся, яка займала місце навпроти, мимоволі замилувалася молодою парою, зітхнула і пригостила їх великими, червоно-жовтими яблуками зі свого кошика.

Аня відразу згадала смак цих яблук. Медово-карамельна м’якоть з червонувато-рожевими прожилками приємно хрустіла в роті. Смак літа, спогади про бабусине варення, а ще про те, як потім аромат цих плодів довго зберігали губи чоловіка – все спливло в пам’яті так яскраво, що Аня раптом повернулася і поцілувала Бориса.

Чоловік, остовпілий, здивовано-розгублений, відповів на її поцілунок. І тут вагон знову осяявся яскравою, сліпучим спалахом.

-Анька, що це? – прошепотів Борис. – Що відбувається?

І це “Анька” – просте, грубувате звернення звідкись здалеку, з їхніх давніх років початку подружнього життя, яке звучить, проте з вуст Борі зовсім не образливо, і ці сяючі його очі – все змушувало серце радісно підстрибувати, збивало дихання і породжувало дику, безпричинну радість.

Цей стан передався і Борі. Зникла суворість і зосередженість, плечі розслабилися, обличчя, до цього зосереджено-серйозне, зі слідами втоми від прожитих років, відразу помолодшало, очі з веселою хитринкою дивилися на світ.

-Боря, це ти все задумав, так? Це сюрприз на річницю? Як це так тут все зробили? Це ж як в кіно! – взявши його за руку, Аня тягла чоловіка з дверей електрички, а він тягнув їхній рюкзаки.

Знову спалах. Вони вже біля озера. Намет, як тоді, стоїть під старою березою. Багаття, тріскотячи сухими гілками, гріє казанок з водою.

Вони переглянулись. Вони ніби проживали своє життя заново, найщасливішу і незабутню його частину.

Ось Аня тримає в руках маленьке латаття. Квітка, ніжно-біла, з блакитними прожилками – це, як ніби, сама Аня у всій своїй Богом створеної красі.

Боря тоді сфотографував дружину. Ось тільки де тепер ті фотографії, сказати важко…

Але ж молодий чоловік любив фотографувати. Зараз, через багато років, він раптом так чітко захотів взяти в руки свій старенький фотоапарат, проданий потім комусь, виїхати разом з дружиною і дітьми подалі від сірого міста і…

-Ах! – Боря захитав головою, намагаючись відігнати спогади. Але вони не здавалися, захльостували хвилями, засипали бризками, огортали туманом і пронизували променями сонця. Він повинен згадати, відчути знову, почати жити, скинувши нещиру оболонку життя “на показ”…

Спалах, і ось вони вже сидять біля багаття. Вечірні сутінки тихо, не поспішаючи, даючи можливість насолодитися усіма своїми переливами і каскадами бурого, червоного, оранжево-золотистого і рожевого, накривали землю, заколисували шелестом листя.

Дивлячись на небо, можна було уявити собі, немов це величезне полотно, на якому, ніжно торкаючись до матерії пальцями, художник кладе мазок за мазком. Відтінки змішуються, плавно перетікають один в інший, стираючи межу між реальністю і фантазією і змушуючи глядача відчути себе поза часом і простором.

Аня тоді зробила кілька знімків чоловіка на тлі заходу сонця. Потім, швидко натиснувши кнопку відстрочки старту, вона поставила фотоапарат на стовбур дерева і підбігла до Борі. Той поцілунок, що відобразила камера, був таким солодким, що, здавалося, він не закінчиться ніколи…

Спалахи, немов від грози, що насувається, сипалися на подружжя, що бродять по сцені своїх спогадів.

А потім казка разом обірвалася. Яскраво спалахнули прожектори, стіни знову обступили чоловіка і жінку, стеля підсунулася ще нижче, затуливши, небо, яке починало блищати зірками.

Віталій Андрійович стояв трохи осторонь, спостерігаючи за своїми гостями. У нього в руках був великий білий конверт.

-Вибачте, але до мене скоро повинні прийти нові відвідувачі, – винувато сказав він.

Аня і Боря, моргаючи і мружачись від яскравого світла, розгублено кивали.

-У мене для вас є дещо, – з цими словами фотограф простягнув гостям конверт. – Не поспішайте, поверніться додому, там і відкриєте мій подарунок!

-Ну як? Вийшло? – почув Віталій Андрійович у слухавці голос свого друга. – Приходили Анічка та Боря? Я так переживаю за них…

-Все добре, Петю! Приходили.

-А як у них зі спільними спогадами?

-Погано, відверто кажучи. З усього списку їм обом разом добре було тільки там, на озері, уявляєш? Важко мені було, звичайно, це все повернути, стільки років минуло, та й їхня пам’ять настільки глибоко заховала ті спогади, що довелося дуже сильно постаратися…

-Так, вони одружені який рік вже, а все далі і далі один від одного! Я це відчував… Значить, не помилився… Їхні фотографії стали такими нудними, безликими, немов ляльковими. Боря все намагався довести, що їхня сім’я щаслива, але робив це не в той спосіб… Я надрукував їм тисячі фотографій, але ні на одній вони не були самими собою… Наче я мимоволі обманював їх…

-Ну, я думаю, тепер все буде по-іншому, – Віталій кивнув невидимому співрозмовнику. – Їхні фотографії чарівні! Я тобі потім покажу. Такі щасливі обличчя, і ні грама постановки…

Петро Андрійович посміхнувся. Він знав, що Віталій добре впорається зі своєю роботою. Не раз він рятував пари від сумної зневіри, занурюючи в щасливі хвилини прожитого життя, даруючи їм ковток свіжого повітря. Неосяжна, дбайлива пам’ять зберігає в собі тисячі дорогоцінних хвилин, згадавши які, можна відчути себе по-справжньому живим і щасливим.

Чи була в цьому частка магії, Петро Андрійович не знав. Та й не варто було. Нехай це залишиться таємницею.

…Увечері Борис відкрив конверт. Всередині були фотографії. Ті самі, втрачені багато років тому, і в той же час на них були Аня і Боря із сьогодення. Не молоді, трохи втомлені від вантажу щоденних турбот, але їхні очі все ж світилися внутрішнім світлом щастя, розділеного на двох.

-Борь, але ж нам завтра фотографуватися йти, – тихо сказала Аня, розглядаючи знімки.

Боря помовчав. Всередині йшла боротьба. Традиція, альбоми, захоплені слова друзів, черговий корінець на полиці…

-Ні, Аню. Давай-но візьмемо хлопчаків і поїдемо туди, на озеро! Не потрібен нам фотограф. Ми спробуємо самі…

Скоро в колекції цієї сім’ї з’явився новий альбом, повний живих, трепетних спогадів, дихаючий щирими почуттями. Його вони будуть переглядати знову і знову, тому що ці фотографії зроблені самою любов’ю…