Скільки ми разів з Романом казали Марині Михайлівні, що Соломійці ще рано телефон, що ми їй самі його купимо, коли будемо вважати за потрібне.

Мама чоловіка лише пхикала. Мовляв, вона сама хоче коли хоче дзвони своїй 5-річній онучці. Бо я, бачте, дуже сильно зайнята меншим сином і не маю часу з нею на розмови, і Соломії телефон не даю, щоб вона дзвонила бабусі.

І от явилася до нас кілька днів тому з коробочкою! Ну, по-перше, це повна неповага до нашої думки. По-друге, її не просили, скоріше навпаки – пояснювали протилежне. По третє – він застарілий вже давно. Аби купити!

Моя проблема – дорога моя свекруха. На жаль, ця людина ні в що не ставить ні сина, ні мене. У нас із чоловіком двоє діток, старшій Соломійці 5, а Тарасику 2 місяці. Чоловік постійно на роботі, я сама справляюся.

Не скаржусь ні на що, бо для мене діти – світло в віконці, ми їх хотіли і я шалено їм рада. Але це не полегшує моїх турбот, я не висипаюся зовсім, малюк примхливий, я переживаю, звичайно.

У цій метушні не забуваю привчати старшу дочку до письма, майже кожен день саджаю її за уроки, прописи – ми готуємось до школи. І Соломійка теж іноді вередує.

А ще кілька місяців тому моя свекруха сказала чоловіку, що збирається купити телефон Соломійці, хоче мовляв їй дзвонити безпосередньо. Оскільки ми вже розмовляли з Ромою на цю тему, він відповів мамі, що телефон ми купимо Соломійці пізніше, коли самі вирішимо, що пора, а подзвонити їй вона може через нас.

Але ні! Через кілька днів вона приїхала з телефоном і подарувала. Роман знову сказав матері, що її подарунок залишиться лежати до кращих часів, але та сказала: “Швидко віддали дитині!”

Вчора Марина Михайлівна приїхала знову, поки чоловіка не було вдома. У мене на руках немовля, я ніяка, а вона почала волати і мені висловлювати, які ми. Навіть малий, що плакав на руках, не зупинив словесний потік.

А ще малого попросила на руки. На моє прохання помити руки після вулиці хоча б, відповіла мовчанням, дитина почала плакати, а після мені ще висловили за телефон. Слова свекрухи були такі: “Це я на нього заробила, це моє рішення, як я сказала – так і буде!”

Я запропонувала Марині Михайлівні його забрати, бо може вона думала, що ми ним користуємося, Але він лежить в коробці, не відкритий навіть. Але знову – все не так, задоволена Марина Михайлівна буде лише за виконання всіх її вимог.

Я ледве ходжу, дах від криків малюка і капризів старшої і так розхитаний, а тут ще це. Як пояснити дорослій людині, що ми – батьки і наше рішення треба поважати?? Що відповідальність за виховання несемо ми і вирішувати, зрештою, як краще дитині – теж нам?

Що треба радитися, а не висувати вимоги і ставити ультиматуми, і що врешті-решт ми робимо такий висновок не зі своїх “хочу”, а через те, що скоро школа і уроки, і це на даний момент важливіше!

По-перше, цей вчинок з телефоном – повна неповага до нашої думки. По-друге, її не просили, скоріше навпаки – пояснювали протилежне. По третє – цей телефон, що купила Марина Михайлівна, застарілий вже давно. Аби купити! Дівчинка все рівно ним користуватися не буде.

І що робити? Як донести все це матері Романа? Буду вдячна за поради!

Джерело