Позавчора я приїхала до дітей провести свята. Чоловіка мого не стало півроку тому, самотньо мені в моєму райцентрі. Але що поробиш, треба звикати. Та на свята мене син і невістка запросили до себе.

Приїхала я, сповнена надій, що чудово проведу час з найближчими людьми. Але не все пішло ідеально. І оце я в них третій день і обурююся водночас, і дивуюся, як так можна жити.

Син із невісткою живуть у великій квартирі, що на 12 поверсі.

– О, мамо, вам сподобається вид на місто! Тут такі світанки! — казала невістка Улянка телефоном, коли запрошувала мене в гості.

І справді, вид із вікна в їхній квартирі вражає. Видно і місто, і далі – лісовий пейзаж, який тягнеться до самого Києва. Але це, мабуть, єдине, що мені тут сподобалося.

Я приїхала, і вони постелили мені в дитячій, у кімнаті онука Дані. Даня сам тепер спить із ними в їхній спальні. Перше, що мене здивувало — це постіль.

Чистенька, випрасувана, але після першої ночі я помітила, що мені її не поміняли. Другу ніч теж спала на тій самій. Син пояснив:

— Мамо, ми міняємо постіль раз на тиждень.

— Як це раз на тиждень? — здивувалася я. — А як же чистота? Я ж тобі і нам з татом щодня міняла та й вручну прала в той час!

Ще більше мене обурив рушник. Позавчора дали мені біленький, махровий, але я бачу: на третій день той самий висить. Попросила інший. Уляна на мене з таким здивуванням подивилася, ніби я просила, щоб вона зварила борщ із золота:

— А що з цим не так? Він же чистий.

Про холодильник взагалі мовчу. Заглянула, а там тарілка з олів’є, яке я ще вчора помітила. Ну, думаю, що це залишки. А сьогодні ввечері дивлюся — їдять його знову!

— Скільки днів вашому салату?

— Три, — усміхається невістка. — Але він ще свіжий. Ми ж у холодильнику тримаємо.

Свіжий? Три дні? У моєму домі таке тільки б для курей годилося. Ще й у шафі порядок дивний: дитячі іграшки впереміш з книжками, а у ванній — косметика поруч із пральним порошком. Як так можна?

Учора я помітила, що на кухні плита не сяє, як нова. Пальцями провела — жир.

— Давно мила плиту, Улянко?

— У п’ятницю, — відповіла невістка.

— А сьогодні що? Понеділок! Уже все в пилюці.

— Мамо, — усміхнулася вона. — У нас з роботою й дитиною просто немає часу мити плиту щодня.

Я оторопіла. У мене вдома навіть коли картоплю варила, після кожного приготування все блищало. А тут таке! Гаразд, думаю. Все вимила.

Зайду у вітальню — теж візьмуся за прибирання. Але тут заходить невістка, сідає з чашкою кави й телефоном у руках.

— Що ти робиш? — питаю її.

— Відпочиваю, — вона спокійно, як море в штиль..

Я не витримала й поскаржилася синові:

— Андрію, як же так? У тебе вдома такий безлад! Дружина ж твоя, здається, вдома сидить?

— Мамо, – каже він. — Ми так живемо і нам так добре. У вашому з татом будинку були твої правила, а в нашому – наші. Все нормально.

— Як це “нормально”? Постіль не міняєте, їжу триденну їсте, підлоги не миєте щодня.

— Ми миємо підлогу раз на тиждень. І холодильник теж чистимо. Просто ми працюємо, дитина мала, у нас немає часу, щоб усе ідеально блищало.

Я вже мовчу про дитячі іграшки, розкидані по всій квартирі. У Дані є цілий ящик для складання. Але чомусь кубики й машинки на підлозі, на столі, під столом — скрізь, де тільки можна.

А в неділю стався курйоз. Я вирішила помити вікна. “А що? Свята ж. Треба чистоту наводити”. Взяла ганчірку, відчинила вікно, і тут за мною вбігає невістка:

— Що ви робите?

— Мию вікна. Не бачиш?

— Але ж надворі мороз!

І тут я зрозуміла, що трохи перестаралася. Мороз справді був помітний, і вода на вікнах почала замерзати просто під час миття.

Невістка сміялася, а я знітилася. Сказала:

— Ну, хоч свіже повітря впустила.

Якась у них своя філософія життя. Ніби вони не намагаються бути ідеальними. І що найдивніше — вони якісь щасливі. Сміються, балакають, онук бігає та грається, чоловік обіймає дружину.

А я дивлюся на них і думаю: може, і справді можна і ось так жити, хоча для мене це вельми дивно. Хіба ні?

Джерело