– Скажеш, що впала, – суворо сказала Емма Рустамівна своїй невістці.- Жаліти тебе все одно ніхто не буде, а ось сама тільки зганьбишся. І чоловіка зганьбиш, який, між іншим, тебе заміж узяв.Рита стогнала, скорчившись від болю.

Слова свекрухи долинали до неї немов крізь гомін. Вона чула лише окремі слова і не могла воєдино зібрати зміст сказаного.- Ти мене зрозуміла? – Запитала вона, дивлячись на Риту. Невісточку їй було шкода. Та не дуже. За сина вона більше хвилювалася

.- Ти Тимуру маєш вдячною бути, що заміж тебе взяв! – Продовжувала говорити Емма Рустамівна. – Ти ж розумієш, що таких, як ти, з дитбудинку, не особливо розбирають.А те, що Тимур ляснув тебе, то ти сама винна, чоловіка треба слухатися. От будеш правильно поводитися, все в тебе з Тимуром добре буде.

Коли приїхала швидка, Емма Рустамівна, не даючи Риті сказати й слова, розповідала лікарям, як “незграбна” невістка “бігла” сходами, зовсім не думаючи про своє становище.Лікар швидкої все чудово зрозуміли, але її місія полягала у порятунку, а не у правосудді, тому, без зайвих питань, Риту відвезли до лікарні.

Рита лежала на лікарняному ліжку і, відвернувшись до стіни, тихо плакала. Своє тіло вона все ще не відчувала, а ось душа розривалася від нестерпного болю. Сьогодні вночі вона втратила дитину.

Втратила надію, що в її житті з’явиться рідна людина. Вона знову відчувала себе десятирічною дівчинкою, яка відразу залишилася без батьків і опинилася в дитячому будинку.Чужі люди, білі стіни, та нестерпний душевний біль.

Так само, як тоді.- Дівчинко, поїж хоч трохи, – почула Рита за спиною лагідний голос баби Люби, сусідки по палаті. – Ти вже другий день нічого не їси. А їсти треба. Треба сил набиратись. Ти молода, будуть у тебе ще дітки.

Голос баби Люби, неначе пухова хустка, огортав своїм теплом і ніжністю. Рита обернулася і баба Люба ахнула:- Хто тебе так? Невже чоловік? От ірод!- Впала, – відповіла Рита, відводячи погляд.- Ага, впала… Впустили! – не повірила їй баба Люба.

– От падлюка! От паскудник! В поліцію його треба здати! Йти тобі треба від цього гада.- Ну куди я зі своєї квартири піду? – відповіла їй Рита. – Я його виганяю, а він руки розпускає. Та ще й свою матір перевіз до нас, а вона завжди на його боці.- Бідолашна дівчинка.

А батьки в тебе є? – обережно спитала баба Люба, з жалем дивлячись на Риту.- Ні, – опустила вона очі. – Батьки загинули в дорожній пригоді, коли мені було десять років. Я в дитбудинку росла. Після дитбудинку я познайомилася з Тимуром.- Він з матір’ю винаймав житло в сусідній квартирі.

Почав залицятися до мене, дарував подарунки. Його мама теж піклувалась, ласкава така була.- Я думала мені пощастило, що зустрілися такі добрі люди. І коли ми одружилися, я вважала, що знайшла сім’ю.

– Але вони стали поводитись у моїй квартирі, як повноправні господарі, а я свої права втратила. Що не так – одразу кулаком.- От скотиняка! – Похитала головою баба Люба. – Так! Давай, пиши заяву на цього покидька! І на матінку його теж пиши! І жени їх до дідька лисого із квартири!

Поліцію викликай та виганяй, а своє життя не губи!У цей час в палату зайшов лікар. Уважно подивившись на Риту, поставив кілька запитань щодо її здоров’я та самопочуття, а потім запитав:- Ви нічого не хочете додати? Я зобов’язаний повідомити поліцію про нанесення тілесних ушкоджень.- Правильно, лікарю! – надихнулася баба Люба. – Повідомте поліцію! Таких карати треба.

А як я потім додому піду? – з жахом спитала Рита. – Він мене зовсім порішить.– А ти додому не ходи! Поживеш поки що в мене. Батьків у тебе немає, заступитися за тебе нема кому, значить я буду твоєю бабусею!

Я сама з дитбудинку, а ми своїх не кидаємо!За весь час, що Рита була в лікарні, до неї жодного разу не прийшов чоловік. Одного разу приходила свекруха і то тільки після того, як її сина викликали в поліцію.

Емма Рустамівна прийшла з порожніми руками, натомість із вимогою забрати заяву. Однак перед її поглядом постала скуйовджена баба Люба з виделкою в руці. Зсунувши брови, вона суворо сказала:

– Ти що, чурчхела жована, зовсім страх втратила?! Я зараз твої кучері на цю виделку намотаю!Емма Рустамівна зблідла, й швидко покинула палату.

Їй страшно було залишатися там, де скуйовджена бабка загрожує з виделкою в руці.– Бачила, як треба з ними! – з переможним поглядом сказала баба Люба. – Тебе що, нічого в дитбудинку не навчили

?– Навчили, – відповіла їй Рита, – тільки за дверима дитбудинку все по-іншому. Зламали мене, сили вже немає.– Це від того, що ти сама залишилася, нікому й поплакати в плече, – погладила її по голові баба Люба.

Після виписки з лікарні Рита подала на розлучення. За допомогою поліції та баби Люби вигнала зі своєї квартири чоловіка зі своєю матір’ю та розпочала нове життя.Майже щовихідних вона їздила в село до своєї бабусі Люби, допомагала їй по господарству і ставилася до неї, як до рідної.

Незабаром Рита познайомилася з добрим хлопцем. Не таким привабливим, як Тимур, зате з доброю душею та м’яким характером. І бабуся Люба вибір Рити схвалила. Як ніяк – це її онук Семен)).