Коли у нас із дружиною народилась донечка, то мама почала кричати:

– Послухайте мене, будь ласка! Ні в якому разі не думайте її хрестити. Зараз проігноруєте мене, а потім опам’ятаєтесь та буде пізно.

Ми насправді взагалі в подібне не віримо, та аж надто наполегливою вона була.

Річ у тім, що я звичайний український парубок із невеличкого містечка, моя дружина – афроамериканка. А опинилась вона у нашій країні, коли погодилась на обмін і завітала в один із університетів. Тут у неї живе тітка, тож вирішила на трошки залишить у неї, а потім і на зовсім оселилася.

В нас склались стосунки, усе по відомому сценарію. І ось півтора роки тому у нас народилась донька. Ми вирішили, що будемо жити тут, тому за традиціями потрібно охрестити маленьку.

А от моя мама була категорично проти всього цього. В першу чергу проти наших стосунків, проти нашого шлюбу взагалі. Вона з тих людей, які думають: «А що ж скажуть інші?». Тож, пересварившись із нами, вона навіть відмовилась приїхати на розпис, а згодом і на виписку із пологового. Мало того, що сама не прийшла, то ще й батька не відпустила.

Я ще тоді образився, та останньою краплею стало те, що коли ми запланували хрещення, то вона почала телефонувати мало не кожної хвилини, щоб прочитати мені свої моралі. Сама собі придумала забобони, сама повірила, сама мені нерви вимотала.

Її слова мене просто дратують. Особливо, коли говорить, що моїй дружині потрібно повернутися туди, звідки приїхала разом із дитиною і там їй буде добре. А сама вона не збирається визнавати темношкіру внучку. І навіть внучкою її називати вона не буде.

Ситуація, звичайно, просто жахлива. Я ніколи не думав, що рідна матір відмовиться від мене тоді, коли дізнається про появу внуків. Та ще й всіх родичів проти мене налаштує.

КІНЕЦЬ.