– Синку, з’їзди, будь ласка, до бабусиної квартири, там у мене дві квартирантки-студентки, дуже нахабні особи, особливо Свєтка, другу я не дуже добре знаю, мигцем бачила.

Вони мені вже на три дні оренду прострочили, все «сніданками годують». Я їм пригрозила, що якщо вони вчасно не оплатять, то приїде син і викине їх. З’їзди, вимагай оплату, а якщо не оплатять – викидай.

– Мамо, я ж просив мене в свої справи не втягувати, – обурився Сашко. – Я тобі відразу сказав – будеш студенток селити, нарікай на себе, треба сімейних було брати.

– Ну допоможи мені, будь ласка, з’їзди, га? А то я тут прихворіла.

Сашко сів у машину і поїхав розбиратися. Дзвонив у двері, довго не відкривали, а коли Сашко дістав ключі, двері злегка прочинилися і через вузьку щілину він побачив перелякане обличчя дівчини.

– Ви Свєта?

– Ні, її тут немає, вона поїхала.

– Значить ви друга студентка, яка орендує зі Свєтою цю квартиру?

Дівчина кивнула…
– Ну добре, дайте пройти, я ж не буду на порозі стояти.

Сашко пройшов і подивився на дівчину. Господи, як же таку виганяти – маленька, жалюгідна, стоїть, тремтить.

– Як ви розумієте – я син Ірини Павлівни.

– Так, я зрозуміла, зараз, – сказала дівчина і зникла в кімнаті.

Сашко стояв у передпокої і переминався з ноги на ногу, не знаючи, що робити. Але ось дівчина сама з’явилася з рюкзачком за плечима, стала взуватися і передала Сашку ключі. Він не встиг і слова сказати, як дівчина зникла за дверима.

Сашко пройшовся по квартирі – все чисто, претензій немає, і викидати нікого не треба, все вирішилося само собою. Сашко закрив двері і вийшов на вулицю.

На лавочці біля під’їзду сиділа та сама дівчина, гірко плакала і розмовляла з кимось по телефону. Спочатку було бажання пройти повз, але щось Сашка зупинило – мабуть, дівчині нікуди йти.

– Як вас звати? – запитав Сашко, коли дівчина закінчила телефонну розмову.

– Таня, – тихо відповіла вона.

– Таню, як так вийшло, що ви заборгували за оренду?

– Свєтка втекла з грошима. Ми складалися, я їй свою половину віддала, вона обіцяла відвезти гроші Ірині Павлівні, сама їх прогуляла і зникла.

А потім мені зателефонувала і сказала, що зі мною більше не буде орендувати квартиру.

– Ось же …, – вилаявся Сашко. – Ходімо зі мною назад.

Вони повернулися в квартиру.
– Давай, знову влаштовуйся і живи, я віддам за тебе матері гроші за місяць. Їй скажеш, що ти віддала мені, тільки не кажи, що я за тебе заплатив.

Виручаю тільки на місяць, більше не зможу, я не благодійна організація. Ну а там дивись сама – візьми кого-небудь в пару, щоб далі винаймати, або підшукай собі кімнату. Ну добре, я пішов.

– Дякую вам! – Таня посміхнулася і витерла сльози.

Сашко вийшов з під’їзду злий – як він не любив вирішувати такого роду проблеми! І мама хитра лисиця: якщо що, то відразу хвора, а ти, синку, їдь і розбирайся.

У нього і так сім’я, дружина з маленькою дитиною, а тепер треба від себе відривати і платити за цю дівчину! Але нічого не поробиш, її шкода.

З тих пір минуло кілька років, цей інцидент начебто забувся. У Сашка з’явилася на світ ще одна дитина, почався кар’єрний ріст.

Одного вечора, коли Сашко був у відрядженні, йому зателефонувала мама.

– Сашко, у мене висока температура, я викликала собі швидку, щоб мені зробили укол, а мене хочуть забрати в лікарню! Я не хочу, у мене ж Жужа, її вигулювати треба. Ти можеш приїхати до мене?

– Мамо, я ж у відрядженні, мені доїхати треба, тільки завтра можу до обіду, або постараюся вранці приїхати.

– А твоя дружина?

– Діти теж хворіють, вона не може! Їдь до лікарні, з твоєю Жужею нічого не трапиться.

– Ні, ні в якому разі! Я пишу відмову від госпіталізації.

Слухавку брала лікар, просила, щоб син вмовив матір поїхати до лікарні, справа серйозна, а доглянути за нею нікому. Мама категорично відмовилася.

Сашко гадав – як йому вчинити: відрядження важливе, особливо важливий завтрашній ранок – від цього залежала його подальша кар’єра, а мама вперта.

Треба їхати! Він зателефонував через годину матері – голос слабенький, але все одно вона вперта.

Та до біса цю роботу, якщо мати хвора, домовимося потім якось. Через годину він ще раз зателефонував матері, щоб повідомити, що збирається на вокзал.

– Не поспішайте, – відповіла йому якась дівчина по маминому телефону. – Я медсестра зі «швидкої допомоги», яка до неї приїжджала, у мене зміна закінчилася, я прийшла за вашою мамою доглянути. Вона зараз спить.

– Дівчино, величезне вам спасибі! Ви до обіду можете у неї побути?

– Звичайно! Все буде добре, не переживайте, я і з собакою погуляю.

Господи, яке полегшення! Є ж такі хороші медики! Треба потім як слід віддячити добрій дівчині. Яке ж було здивування, коли по приїзду до мами, Сашко впізнав у добрій медсестрі ту саму Таню, яку він виручив з квартирою.

Мама спала, вийшли на кухню – випити кави, поговорити.

– Вашій мамі було дуже погано, сильна лихоманка, а вона відмовлялася їхати, всю ніч ми з нею толком не спали, але зараз все в минулому, вже добре. Якщо хочете, я можу взяти відгули, які мені належать, і на час хвороби вашої мами догляну за нею.

– Таню, я вам дуже вдячний, ви не уявляєте, як ви і мене, і маму врятували, – він потягнувся до кишені за гаманцем. – Давайте тоді про ціну домовимося відразу.

– Та ви що? – Таня зробила круглі очі від подиву. – Не смійте!

– Як це? Ви що – альтруїстка? У вас, напевно, сім’я, та й взагалі – вам гроші потрібні.

– Ви ж мені вже заплатили, пам’ятаєте? Ну тоді, внесли за мене орендну плату. Якби ви тоді цього не зробили, я б пропала, і, можливо, кинула б медучилище.

Ви мені допомогли тоді, а я вам зараз, вважайте, борг віддаю. Мене весь час мучило те, що не можу вам гроші віддати, але вашу доброту запам’ятала.

– А мама вас впізнала?

– Ні, і не треба, щоб вона мене впізнала, мені за минуле дуже ніяково. А я тоді все ж знайшла подругу, щоб разом орендувати квартиру, ми ще три місяці винаймали.

Мама прокинулася, було видно, що їй вже краще. Вона називала Таню ангелом-охоронцем і дивувалася, що є ще такі уважні медики, які не тільки лікують, але і їжу приготують, і собаку вигуляють.

Коли Сашко йшов, Таня зупинила його в дверях.

– Сашко, можете мене ще раз виручити? Ваша мама все намагається мені гроші дати, заплатити за турботу, але ви їй скажіть, що ви мені вже дали, добре?

Причому ви не збрешете – так воно і є, ви мені вже давно їх дали.

Сашко посміхнувся і кивнув. Чудова людина Таня, не забула доброту.