– Ні, і ще раз ні! Я проти. Ми чудово жили без собаки і проживемо ще сто років без неї.

– Не проживемо, ні, не проживемо, – Олесь уже не просто шмигав носом, він голосив уголос: – Ви ж обіцяли-и-и! А обіцянки треба виконувати. Сказали, якщо без шісток, я старався, а тепер…

– Синку, не плач, ну! Ти ж чоловік, уже дорослий, – заспокоював його тато.

– Ні, я зовсім не дорослий. Не хочу бути дорослим, вони обманюють, – Олесь затулив вуха долоньками й відвернувся до вікна.

– Олено, ти неправа, – Роман зайшов на кухню, де дружина готувала. – Ми ж обіцяли, якщо він добре закінчить рік – візьмемо собаку. Він старався.

0 Романе, Олесь учиться для себе, а не заради подарунків! І до того ж, хто з собакою гулятиме? Олесь – ще дитина, сьогодні він хоче, а завтра передумає. Мені й без того вистачає клопоту.

– Олено, а навіщо тоді ми обіцяли? Чи ти не вірила, що він без шісток закінчить рік, і просто так, не думаючи, пообіцяла? Він же так старався, йому це нелегко далося. Він нам більше не віритиме.

– Так! – Олена з гуркотом поставила сковорідку. – І ти туди ж? А що ти пропонуєш? Він скиглять, а нам піти на поводу?

Увечері вибирали породу цуценяти – мама після довгих умовлянь здалася. З умовою: лише невелика і тільки породиста собака, бо порода є порода, хай уже, раз обіцяли.

Роман зателефонував за оголошенням, і на вихідних вони з Олесем поїхали за цуценям за місто.

– Тату, а який він, цей мопс? – усю дорогу розпитував Олесь. – Він тобі подобається? А він мене слухатиметься?

– Синку, я ж тобі фото показував: він милий, такий пухкенький. Добрий. Не відволікай мене, бачиш, машин багато. Вихідний, а затори страшенні. Ми й так уже спізнюємося.

– Пух-кень-кий? – недовірливо повторював Олесь. – А він добре бігає, правда, тату? А м’ячик у зубах носити вміє? Вміє, ну скажи! – І раптом схопив Романа за руку: – Тату, стій, стій, там хтось є! Стій, тату!

Роман різко загальмував:

– Олесю, ну як так можна? Я ж тобі казав, не можна відволікати водія, ще й хапати за руку. Що сталося?

Вони вийшли з машини, пройшли назад кілька метрів. У траві на узбіччі сиділо цуценя. Худе, скуйовджене й брудне, із веселими шоколадними очима.

– Тату, та ти ледь…, дивись, який він милий! Він мені усміхається, він мене впізнав! Давай його візьмемо, ну, яка вам різниця, який він. За цього навіть платити не треба. А цей мені дуже подобається. Ой, він до мене підійшов! – Олесь присів навпочіпки й радісно гладив обома руками цуценя, яке підбігло й виляло хвостом. – Скажи, ми візьмемо його, правда? Я не хочу іншого, тату!

Роман дивився на захват сина, на його благальні очі й не знав, що робити. Аж тут подзвонила жінка з оголошення:

– Вибачте, тут раніше за вас приїхали, ми вас чекали, чекали. Загалом, цуценя забрали. Можу дати контакти іншої людини, це недалеко. Такі ж цуценята. Уже не треба? Ну, вибачте, ви довго їхали, а нам продати треба.

– Дякую, ми самі винні, нічого страшного, – Роман поклав телефон у кишеню й рішуче взяв цуценя на руки: – Ну що, друже? Як кажуть, ти витягнув щасливий квиток. І звідки ти тут узявся? Правда, дістанеться нам за тебе від мами, ой і дістанеться! Чуєш?

Цуценя відкрило маленьку рожеву пащу, повернуло кудлату голову набік і раптом лизнуло Романа в ніс.

– Ну й хитрун, – Роман розсміявся, посадив песика в сумку-переноску й дав її Олесеві: – Тримай. Навіть не уявляю, що зараз буде!

Олена відчинила двері:

– Усе-таки привезли? Ну, показуйте. Що це в вас такий дивний вигляд?

Олесь відкрив переноску, цуценя вилізло, гавкнуло, присіло й одразу наробило калюжку.

– Романе, це хто? Ти за кого мене маєш? Думаєш, я повірю, що це мопс? Де ви взагалі взяли цього кудлатого? Це ж якесь безумство!

– Я ж тобі казав, – Роман глянув на Олеся й знизав плечима, – що робити?

Але цуценя, ніби зрозумівши, що йдеться про нього, вирішило розібратися самостійно. Постояв, подивився на Романа з Олесем. Потім на сердиту спину Олени, що відходила, й побіг за нею.

– Стій, куди ти, ти їй не сподобався, – тихо й засмучено сказав Олесь.

Та маленький песик знав, що робить. Він забіг на кухню слідом за Оленою, сміливо підійшов і раптом… став на задні лапки. Передні склав, наче зайчик. І зробив таку милу мордочку. Шоколадні очі блищали, ніби казали: «Ти така добра й мила. Подивись, я хороший, я слухатимусь, будь ласка, не виганяйте мене!».

– У нього навіть вушка стоять, може, він породистый, – сказав Олесь.

– І шерсть у нього гарна, подивись, – додав Роман.

Це непомітно підійшли Олесь і тато. Почувши їх, цуценя ствердно гавкнуло: «Так, я такий!».

Усі подивилися на Олену. І вона не витримала:

– Ну звісно, точно породисте! Таке ж породисте, з графів, як і ми з вами! Так, слухайте мене! Романе, Олесю, калюжу швидко витерли, собаку викупали, руки помити й усі за стіл обідати!

Песик, ніби зрозумівши, весело закрутився навколо Олеся, потім підбіг до Олени й лизнув її в ногу.

– Мамо, він усе розуміє, бачиш? Він дуже розумний, – захоплено вигукнув Олесь.

Тепер він був точно впевнений, що в нього найкращі мама й тато у світі. А ще в нього тепер є друг. І хай він не якийсь там породистый мопс. Ну то й що. Він найкращий!

Олена налила суп у тарілки, нарізала хліб. Цуценяті налила в мисочку трохи бульйону й поклала шматочки м’яса: «Їж, малий». Песик віддано глянув на Олену вдячними шоколадними очима. Підійшов до миски й почав акуратно їсти. Він уже полюбив цю добру господиню. І людину, яка взяла його на руки й привезла в цей теплий дім, де так смачно пахло.

Але найбільше йому сподобався маленький чоловік. Вони бігатимуть і гратимуться разом, дружитимуть усе життя. І хай тільки хтось колись спробує його образити.

Песик наївся, ліг, поклав голову на лапки й прикрив очі. Як же добре – він удома.

Ми обираємо друзів не випадково. Ми зустрічаємо тих, хто призначений саме нам. Головне – не пройти повз.