— Синку, це ж такі дорогі сніданки, — сказала я, дивлячись, як моя невістка Марина акуратно намащує білий хліб вершковим маслом, викладає ікринки і шматочки авокадо.

— Мамо, та це нормальний міський сніданок, — усміхнувся мій син Денис, кидаючи погляд на стіл, де ще стояли чашки з капучино та кошик з мигдалевими круасанами.

Я сиділа за великим скляним столом у їхній просторій кухні, яка виглядала як картинка з якогось фільму. Білосніжні стіни, сучасна техніка, величезні панорамні вікна з видом на Київ.

Я у дітей уже тиждень, і, знаєте, я за них дуже радію. Не подумайте, я зовсім їм не заздрю, але дивитися на це все якось незручно.

Я виросла і все життя прожила в селі. Мій світ — це город, криниця, старенька пічка в хаті. Пенсія в мене 3 тисячі гривень з копійками.

Син щомісяця пересилає мені 2 тисячі, і я дуже вдячна за це. Цих грошей вистачає на комунальні платежі, а ще раз на рік він купує мені дрова і вугілля на зиму.

А тут я потрапила до іншого світу. У дітей квартира на 17-му поверсі, у них навіть є невеликий басейн у ванній кімнаті. Їхнє життя здається мені майже казковим.

— Мамо, куштуйте, — сказала Марина, підсовуючи до мене тарілку з скибочками авокадо.

— Дякую, але я, мабуть, краще вівсянки вашої спробую, — відповіла я, аби не образити її.

Я подивилася, як Марина, вбрана у стильний брючний костюм, швидко перевіряє щось у телефоні. Вона виглядає так доглянуто, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу. Денис розповідав, що вона тричі на тиждень ходить на косметичні процедури.

— Марто, не забудь про сьогоднішню манікюрницю, — сказав син, заходячи до кімнати вже в піджаку. — І звідти одразу забери дітей зі школи, бо я затримаюся.

— Так-так, я пам’ятаю, — відповіла вона.

Я глянула на годинник. Десята ранку. В цей час я зазвичай поралася б у себе в городі або годувала курей.

— Ой, Денисе, мені аж незручно. Як ти все це тягнеш? І квартира, і машина, і діти в такій дорогій школі, — раптом вирвалося в мене.

— Мамо, та ти не хвилюйся, ми справляємося. У нас із Мариною гарні заробітки.

Я не знала, як на це реагувати. З одного боку, я щаслива за сина, бо він вибився в люди. А з іншого — я пригадала, як кілька місяців тому просила його допомогти купити пральну машинку. У мене досі її немає, я перу руками.

Але тоді Денис відповів, що у них ремонт, і зайвих грошей нема. А тепер я бачу, як живе моя дитина: нова іномарка, приватна школа для онуків, навіть кухонний стіл, мабуть, коштує більше, ніж мій річний дохід.

Ввечері ми сиділи всі разом: я, Денис, Марина і їхні діти. Онука, Катруся, з захопленням розповідала, як готується до змагань із танців у Празі. Син обіцяв купити їй новий костюм, який коштує, як я дізналася, кілька тисяч гривень.

А її брат Богданчик, усміхнений і жвавий, розказував про свої успіхи на секції з тенісу.

Я сиділа, слухала і не знала, що думати. Чи я занадто прискіплива? Чи маю право щось казати? Вони ж усього досягли самі, своїми силами. Але чому ж тоді я відчуваю таку гіркоту в душі і зовсім не почуваюся як частина їхнього щастя?

Можливо, я не розумію їхнього життя. А можливо, ми просто стали занадто різними. Чи варто мені якось із сином про це поговорити? І як знайти слова, щоб мене зрозуміли?

Джерело