– Синку, ти ж розумієш, що ось і настав момент тобі мене віддячити. Мені навіть не цікаво, що з цього приводу подумає твоя дружина. Ти голова молодої сім’ї, і це має бути тільки твоє рішення, – говорила моя новоспечена свекруха своєму сину.

Вони не знали, що я випадково чую цю розмову.

– Звісно, матусю, – відповів мій чоловік Богдан, з яким ми одружилися три дні тому. – Це ж ти мені дала гроші на весілля, і я знаю, що ти їх позичила у своєї сестри, яка в Італії працює вже багато років.

І, звичайно, я тобі їх всі віддам – ті гроші, що нам подарували на весілля. Ти і борг тітці Аліні віддаси, і ще й тобі на щось приємне лишиться. Я Олені навіть нічого не скажу. Вона моя дружина, і все зрозуміє.

Уявляєте, що я оце почула?

У мене земля обертом пішла під ногами. У перші секунди я не могла навіть зрозуміти, чи правильно я розчула. Я стояла в коридорі, притулившись до стіни, і намагалася не дихати, аби не видати своєї присутності.

В голові заплуталися думки. Як так? Це ж наші гроші, подаровані нам на спільне майбутнє!

“Олена все зрозуміє?” – ці слова не давали мені спокою. А чи зрозумію? Я вирішила не заходити в кухню, а повернулася до нашої кімнати. Закрила за собою двері й сіла на ліжко, обхопивши голову руками.

Ми тільки почали наше життя разом. Ще три дні тому я вірила, що наш шлюб – це союз рівних, партнерів, які разом будують своє майбутнє. Але тепер я відчувала, що мене поставили перед фактом, навіть не порадившись.

Через годину Богдан зайшов до кімнати, ніби нічого не сталося. Його обличчя випромінювало спокій і задоволення.

– Як ти, кохана? – запитав він, присівши поруч.

Я намагалася зберігати спокій, хоча давалося це мені ох як не просто.

– Добре. А ти як?

– Теж все гаразд, – відповів він і простягнув руку, щоб погладити мене по плечу.

Я дивилася на нього й думала: а чи варто зараз говорити, що я все знаю? Чи, може, почекати, побачити, що він зробить?

Думки закручувалися просто у вихор. Я уявляла, як він віддає всі наші гроші своїй мамі, як вона їх приймає, і як ми залишаємося ні з чим. Я уявляла розмову, в якій я скажу Богдану, що знаю правду, і наші суперечки, сльози, звинувачення.

Але була й інша думка: можливо, він зупиниться, передумає. Може, він сам прийде до мене й розкаже все? Чи це надто наївно?

Вночі я довго не могла заснути. Перебирала в голові можливі варіанти. Можливо, я занадто гостро реагую? Але хіба в шлюбі не повинно бути довіри?

Сьогодні ми снідали разом, але я не могла позбутися напруги. Богдан поводився як зазвичай – жартував, розповідав щось, але я помічала, як він уникає говорити про гроші.

А тепер я сиджу перед ноутбуком, пишу це, аби спитати: що б ви зробили на моєму місці? Чи поговорили б з чоловіком одразу? Чи почекали, щоб побачити, як він вчинить?

Чи, можливо, це вже сигнал, що з цією людиною не варто будувати спільного майбутнього та й бігти подавати на розлучення? Буду вдячна абсолютно за всі ваші думки і поради.

Джерело