Артем вихором влетів у відділ поліції. Перед віконцем чергового нікого не було.

– Та що ж це таке! Де всі! Час дорогий, кожна хвилина на рахунку! – обурювався чоловік.

Тут звідкись збоку вийшов молоденький лейтенант.

– Добрий день, що у вас трапилося?

– Дівчинка! Маленька дівчинка зникла! Крихітка зовсім. Два роки їй, розумієте! Світленька така, в рожевій курточці, – схвильовано протараторив Артем.

Години дві тому йому зателефонувала мама, голос у неї був дуже слабкий, тремтів. Артем одразу зрозумів – щось трапилося.

– Синку, ти тільки не хвилюйся, зі мною все вже добре. Тільки Марійка… Я не знаю, де вона, і що з нею. Знайди її, будь ласка.

Марійка була племінницею Артема, донькою його недолугої сестрички. Та після розлучення з батьком дитини пустилася у всі тяжкі.

І зараз відпочивала на морі з черговим кавалером. Марійку залишила матері, хоча у жінки похилого віку останнім часом було погано зі здоров’ям, постійно стрибав тиск, і боліло серце.

– Мамо, що трапилося? Ти де? – Артем стривожився не на жарт.

– Артем, ​​ми вийшли з Марійкою погуляти. Все начебто було нормально. Я сиділа на лаві, Марія в пісочниці грала. Мені раптом стало зле, все потемніло в очах. Потім нічого не пам’ятаю.

– Прокинулася вже тут, у лікарні. Лікарі кажуть, гіпертонічний криз. Хтось викликав швидку. Мене забрали, а де Марійка, я не знаю.

– Може, хтось із сусідів забрав? Але її ніхто не знає, і вона теж нікого. Переймаюся дуже за онучку. Де вона, та що з нею?

– Не хвилюйся, знайду я малечу. Сама як, мамо? Легше тобі зараз? – турбувався Артем.

– Краще вже. Марійку знайди, синку! Прошу тебе.

Артем гнав містом, ненавидячи червоні сигнали світлофорів, і розлякуючи всіх довгими гучними гудками.

Перед очима весь час була маленька дівчинка, що плакала у дворі величезного, не знайомого їй будинку.

Але подвір’я було порожнім. Артем оббігав усі під’їзди. Поговорив з усіма жителями, хто відчинив йому двері. Все було марно!

Як літній жінці стало погано, бачили, як швидка приїжджала, бачили. І дівчинка була маленька, але куди вона поділася, ніхто не знав.

І тоді чоловік зрозумів – треба йти в поліцію. Не знайде він сам дитину. А час, дорогоцінний час, іде.

І ось зараз він стояв у будівлі дільниці, розташованої неподалік будинку матері. Лейтенант уважно подивився на розгубленого чоловіка, посміхнувся, що було дивно, і сказав:

– Заспокойтесь. Пощастило вам, тату, ваша дівчинка тут, у нас.

– Як? Та ви що? – радісний Артем уже поривався бігти за нею.

– У сусідньому дворі сиділа одна на лавці, й тихенько плакала. Танька її привела. Ох, і влетить тобі зараз від неї, я уявляю! – усміхнувся він. – Біжи швидше коридором прямо, а потім праворуч, десятий кабінет, капітан Скворцова.

Чоловік промчав коридором, ривком відчинив двері. За великим столом, заваленим паперами, сиділа молода жінка років тридцяти, не більше. А поряд, на дивані, в самому куточку – заплакана Марійка.

Побачивши Артема, вона швидко зіскочила на підлогу, і кинулася до нього в обійми. Чоловік підхопив її на руки, притиснув до себе.

Дівчинка припала до рідної людини. Вона вже не могла плакати, лише плічка все ще здригалися, та мокрі вії залишали вологу на шиї Артема.

Капітан Скворцова дивилася на Артема нищівним поглядом.

– Це нечуване блюзнірство! Як ви так можете поводитися з малолітньою беззахисною дитиною? Ви що – не розумієте, що наразили доньку на небезпеку, залишивши її одну на вулиці?

– Та вас треба батьківських прав позбавити! – обурювалася Тетяна Скворцова.

– Послухайте, дякую вам велике, звичайно, але це не моя дитина, – намагався виправдовуватися Артем.

– Звичайно, не встигнуть із дружинами розлучитися, і діти вже не їх. Ви розумієте, яка це безвідповідальність?

– Поки ви сперечаєтеся між собою з колишніми дружинами, з ким бути дітям, у цей час вони можуть зазнати страждань, і навіть, того гірше! – не вгамовувалась капітан Скворцова.

Нарешті, Артему вдалося їй пояснити, чия це дитина, і що сталося.

Взагалі-то, пригадував Артем, доля вдруге звела його з цією жінкою. Перший, теж був неприємним.

Бригада, що працювала у фірмі Артема, робила ремонт у її квартирі. Приймати роботу вона прийшла із батьком у формі полковника поліції.

Здавав квартиру сам Артем, як комерційний директор фірми. Тетяна тоді попсувала їм не один мільйон нервових клітин.

Все їй було не гаразд. Жінка чіплялася до кожної дрібниці, змушувала переробляти добре виконану роботу.

Коли, не витримавши такого натиску, Артем вийшов на балкон подиміти, до нього підійшов полковник, і сказав:

– Та все добре ви зробили, не хвилюйся. А те, що Танька чіпляється, то це вона у нас по життю така. Я її сам побоююся, якщо чесно.

– А тут ще з чоловіком не пощастило. Пройдисвітом виявився. Так вона тепер усім чоловікам мститься.

– Ви розумієте, що дитина – це відповідальність? Навіть, якщо вона вам лише племінниця, – продовжувала Тетяна відчитувати Артема.

– Розумію, – тільки й міг відповісти він. – Більше такого не повториться.

– Дуже хотілося б! А то, поки я тут сиджу з вашою дитиною, моя власна дитина сидить вдома одна, і голодна!

– Послухайте, Таня! Ви ж дуже хороша людина! – не витримав Артем. – Ви сьогодні врятували маленьку дівчинку. Не змогли пройти повз дитину, що плакала.

– Я розумію, що робота у вас важка, і життя особисте не влаштоване, швидше за все. І все це накладає на вас свій відбиток. Але ж ви дуже красива жінка!

– І, напевно, всі чоловіки оглядаються вам услід, коли ви йдете вулицею. Інакше, вони просто не мужики! Навіщо ж ви вперто з себе стерву корчите?

Тетяна мовчала, приголомшена тим, що чує. А Артем продовжував, перейшовши вже на ти.

– Ти ж не така! Я бачу! Ну, не пощастило тобі в житті з мужиком, буває! Але довкола стільки чудових людей! Чому ж ти тепер у всіх тільки бруд та підлість бачиш? Таня! Ну не можна так!

Артем обернувся і, притискаючи до себе притихлу Марійку, пішов геть. Він чекав грізного вигуку, випаду у свій бік. Але за спиною була тиша.

Дбайливо посадивши дитину в машину, Артем почув тихі вигуки.

– Ви забули шарфик. Ось, візьміть, – Тетяна підійшла до нього із заплаканими очима.

Вона розгубилася і не знала, що робити. Як затримати цього чоловіка? Що сказати йому, щоб він не їхав назавжди. Не зникав із її життя… Зараз вона відчула те, чого давно вже з нею не було.

– Чекаю на вас завтра. Потрібно буде оформити все документально, та пояснення за фактом написати. Добре? – з надією поглянула на Артема капітан Скворцова.

– Добре. Обов’язково заскочу, – усміхнувся він їй своєю щирою, відкритою посмішкою…

КІНЕЦЬ.