– Синку, ти пізніше все зрозумієш, ще й подякуєш мамі, – Петро не раз згадував ці мамині слова і йому було боляче від того, що він тоді прислухався до них. А все могло б бути зовсім по-іншому.

У молодості Петро був завжди з усмішкою на вустах. Грав на гармошці, любив коней і мав щире серце. Його любили всі – і сусіди, і дівчата. А він найбільше він любив Марічку – тиху, ніжну дівчину з довгою косою, що жила в сусідньому селі. Вони зустрічались два роки, потай писали одне одному листи, зустрічались під вербою біля річки. Він хотів, щоб вона стала його дружиною.

Але батьки мали інші плани. Його мати хотіла, щоб Петро оженився на Галі – дочці голови колгоспу. «Не мрій, Петре, – казала. – Марічка бідна, без землі, без приданого. А Галя – з приданим, з впливової родини. Жінка має бути – як опора, а не мрія».

Петро довго мовчав, потім сперечався. Але коли батько сказав: «Або Галя, або шукай собі інше подвір’я», – серце його здригнулось. Не хотів сварки, не хотів осоромити родину. І погодився.

Марічка того дня чекала на нього на тій самій лавці біля верби. Не прийшов. І більше ніколи не з’явився. Вона зрозуміла все без слів. Тільки плакала ночами, а згодом – виїхала в місто.

Петро жив із Галею. Діти народились – син і дочка. Життя йшло: город, робота, кредити, весілля дітей, хвороби. Він робив усе, як треба, був добрим батьком, працьовитим чоловіком. Але серце було закритим. З Галею жили більше як сусіди: без сварок, але й без тепла.

І ось, коли йому було вже під шістдесят, одного літнього вечора, йдучи з базару, він побачив її.

Марічка стояла біля автобусної зупинки з кошиком у руці. Та сама постава, ті самі очі. Тільки волосся вже сиве, як і в нього. Вона теж його впізнала.

– Петре?.. – прошепотіла.

– Марічко… – відповів, і серце закалатало, як тридцять років тому.

Вони сіли на лавку. Говорили довго. Вона розповіла, що жила в місті, чоловіка не сало, дітей не мала. А тепер повернулась у батькову хату – сама. Він слухав і не вірив: доля дала їм ще одну зустріч.

Він почав навідуватись до неї. То яблук занесе, то варення. Вона знову варила йому його улюблений компот із агрусу. Вони сміялись, як колись, ніби не було всіх тих років. Але в серці Петра була буря.

– Тату, що з тобою? – питала донька.

– Ти ніби світліший став.

– Просто задумався, – усміхався він.

– Життя одне.

І одного дня він усе вирішив.

– Галю, – сказав дружині.

– Я йду. Діти дорослі, життя минуло. Я зробив усе, що мав. Але я втомився бути нещасливим. У серці в мене була інша — все життя. Я не маю права доживати його у брехні.

Галя мовчала. Вона давно це знала. Відчула ще тоді, як він стояв з букетом у церкві, але очі його шукали когось іншого. Вона втомилась теж – від мовчання, від порожнечі. Тож лише кивнула.

Петро переїхав до Марічки. Вони жили в невеликій хатині з садом. Разом порали город, збирали яблука, пили чай на ґанку. Люди спершу шептались, осуджували. Але згодом звикли. Бо бачили – ці двоє нарешті щасливі.

– Шкода, що так пізно, – казала вона, гладячи його руку.

– Та ні, – відповідав.

– Не пізно. Бо ми ще встигли. А дехто – так і вмирає, так і не дозволивши собі бути щасливим.

Іноді заради обов’язку ми забуваємо про своє особисте щастя. Але якщо життя дає другий шанс – не бійся його прийняти. Бо жити не своїм щастям – це найдовший шлях до самотності. А справжнє кохання – воно не минає. Воно просто чекає.

Джерело