– Синку, ти не зволікай і наведи з цим порядок. Вона не має шастати з цими дівулями, бо буде в твоїй сім’ї щось нехороше!

Так сказала я синові. Я в них гостюю ось уже три дні, бо мені треба в столиці пройти деяких спеціалістів. І всі ці три дні моя невістка, якій вже за 30, шастає зі своїми юними подружками.

Вона десь у кафе, на якихось семінарах познайомилася з дівчатами 23-27 років, і тепер вона з ними дружить: по магазинах, кафе, навіть у сауну ходить, як сама мені сказала, у театри, кіно і так далі.

Про що може 36-річна заміжня жінка з двома дітьми говорити з дівчатами трохи за 20? Я цього не розумію. Вона має сидіти вдома, якщо вже чоловік дозволяє їй не працювати, займатися хатніми обов’язками, створювати затишок, готувати, прибирати.

А в неї це все робить помічниця. Ну, оце зараз я попросила, щоб ніякої чужої жінки під час моєї присутності у них у квартирі не було.

Син слухав мене, спокійно, уникаючи прямого погляду. Видно, не хотілося йому сперечатися. Мовчить, але я-то знаю, що мої слова він почує.

– Мамо, – сказав він нарешті, обережно, як завжди, коли мова йшла про дружину. – У Лілі свої інтереси, їй теж треба розвиватися. Це нормально.

Я підняла брови.

– Свої інтереси? Та які в неї інтереси? У тебе двоє дітей, он онучка математику не тягне, онук увесь час у телефоні, хіба це не головний її інтерес? Її обов’язок – дім і сім’я. А подружки їй ці не рівня.

Син зітхнув.

– Мамо, я поговорю з нею, добре? Але не хвилюйся. Ліля знає, що робить.

Його відповідь мене не влаштувала, але я вирішила поки що змовчати. Проте наступного ранку я таки вийшла на розмову з Лілею.

Вона якраз пила каву на кухні, листаючи щось у телефоні.

– Лілю, а можна тебе на хвилинку? – я сіла навпроти, роблячи вигляд, що щось шукаю у своїй сумочці.

– Звісно, Катерино Петрівно, що сталося?

– Я от думаю, – почала я, ніби ненароком, – ти зовсім не проводиш часу вдома. Постійно десь із подругами. А уявляєш, як це виглядає з боку?

Ліля відклала телефон і спокійно подивилася на мене.

– А як це виглядає? – запитала вона. Голос її був доброзичливим, але в очах з’явився той блиск, який я бачила лише в моменти, коли вона з кимось сперечалася.

– Та як? Люди думають, що ти несерйозна жінка, гасаєш із молодицями. Ти ж у поважному віці, маєш дім, сім’ю. А замість цього – сауни, театри, кафе.

Ліля усміхнулася.

– Катерино Петрівно, – почала вона, – я поважаю вас і ваші погляди, але хіба це погано, що я маю подруг? Чи що мій чоловік і діти бачать мене щасливою?

З подругами ми обговорюємо книги, ходимо на вистави, займаємося спортом. Це наповнює мене енергією. І, до речі, хатні справи виконуються, діти доглянуті. Хіба в цьому є проблема?

Я спробувала щось заперечити, але вона продовжила:

– А ще ці дівчата – мої партнери. Ми разом працюємо над одним цікавим проєктом. Уявіть, я навіть невелику книжку пишу!

– Книжку? – запитала я недовірливо.

– Так. Про жіночий розвиток. Як не втрачати себе навіть у шлюбі та з дітьми. Це важливо для мене.

Я розгубилася. Ліля говорила спокійно, з упевненістю, якої я раніше за нею не помічала.

– Гаразд, – буркнула я, підводячись із місця. – Головне, щоб дітям вистачало уваги.

Ліля усміхнулася.

– За це можете не хвилюватися, Катерино Петрівно.

Навіть на знаю, можливо, у неї дійсно все під контролем. Може, вона й справді не така, як я, але хто сказав, що це погано? Але в все одно у мене в середині зостається тривога через невістку, нічого з цим вдіяти не можу.

Джерело