— Синку, що ти робиш? — верескнула я, коли побачила, як син кладе на стіл перед невісткою дві тисячі гривень. У мене очі просто вискочили не на лоба, а навіть кудись на маківку.

Невістка і син запросили мене сьогодні на вечерю на млинці. Колодій же, як-не-як. Звичайно, я прийшла, принесла дітям фруктів, похвалила невісточку, яка наготувала різних млинців — з м’ясом, з солодким сиром, з сиром і яйцем, і навіть з ікрою, трошечки, таких делікатесних.

Та коли ми поїли, син дістав з гаманця дві тисячі гривень, поклав перед дружиною і подякував їй. Я від подиву аж скрикнула і запитала:

— Що це таке, синку?

А він мені каже:

— Я плачу своїй дружині, мамо, за те, що вона нам готує. Вона також працює, вона виконує домашні обов’язки, щодня ходить на роботу, займається дітьми. Вона не зобов’язана нам готувати. Тому або я готую теж, або купую готову їжу. Або плачу Оленці, якщо вона наготує і витратить на це свої сили і час.

Ви не уявляєте, яку я бурю влаштувала!

— Це що за дурниці? — сплеснула я руками.

— Ти, виходить, клієнт, а вона тобі ресторанний сервіс надає? Може, ще меню складати почне і знижки пропонувати?

Син зітхнув, але спокійно відповів:

— Мам, це не дурниці. Це справедливо.

— Що тут справедливого? Це твоя дружина! Вона готує для сім’ї, як і має бути! Я ж не брала грошей у твого батька за те, що йому борщ варила!

Олена, моя невістка, мовчала. Вона крутила в руках серветку і дивилася в тарілку.

— Це вона тебе змушує? — підозріло спитала я.

— Ні, мамо, це мій вибір.

— Навіщо? Що за маячня?

— Бо ми обоє працюємо, мамо, і обоє втомлюємося. Але чомусь прийнято, що чоловік приходить з роботи і відпочиває, а дружина ще години дві-три на кухні стоїть, а потім ще дітей спати кладе, а потім посуд миє. Де тут справедливість?

— Але ж ви сім’я! — я аж руками розвела. — Це ж природно, що жінка дбає про дім!

— Мамо, а якщо завтра я почну тебе просити варити мені щодня, прати, прибирати? Просто тому, що ти ж мати, маєш про мене дбати. Ти б погодилася?

Я зам’ялася. Ну, то інше, син вже дорослий, а я літня людина, в мене здоров’я не те. А тут молоді, хай працюють!

— Це не одне й те саме, — буркнула я.

— Одне й те саме, — не погодився син. — Якщо праця в домі має цінність, то чому вона має бути безоплатною тільки тому, що її виконує дружина?

Я глянула на Олену. Вона трохи ніяково посміхалася.

— Ти справді з цим згодна? — спитала я.

— Спочатку було дивно, — зізналася вона. — Але потім я подумала: а чому ні? Якщо мій чоловік вважає, що моя праця варта оплати, значить, він її поважає.

— Ну, не знаю, — похитала я головою. — А ти йому платиш за те, що він поличку приладнає?

Син засміявся:

— Мамо, якщо я полагоджу машину комусь, я ж беру за це гроші. Якщо зроблю ремонт сусідові — теж. Чому хатня робота має бути “за просто так”? Алла рахуй що за чоловічу роботу в домі я плачу собі сам.

Я нічого не відповіла. Чесно кажучи, мені було дивно. У мої часи так не робили.

Чоловік працював, жінка дбала про дім — і всі були задоволені. А тепер виходить, що це несправедливо?

— Олено, а як ти ті гроші використовуєш? — спитала я.

— Купую собі щось приємне, — посміхнулася вона. — Або відкладаю.

— І тобі не соромно брати гроші за те, що ти й так маєш робити?

Вона подивилася на мене уважно.

— А вам не прикро, мамо, що ви все життя працювали на двох, а вдячності за це не отримали?

Це було несподівано. І, що найгірше, вона, може, й права.

Я досі не знаю, як до цього ставитися. Люди добрі, скажіть, я дійсно неправа? Чи, може, це я чогось не розумію?

Джерело