– Будинок, синку, потрібно продавати. Ви не хочете на околиці жити, а мені його тягти важко стало, — дід Юрко водив руками по колінах туди-сюди, та говорив трохи тремтячим голосом.

Старий приїхав до сина пізно ввечері на серйозну розмову. Усі сиділи у вітальні. Батько сів на диван, навпроти сина з невісткою, довго збирався з думками, щоб розпочати розмову.

– Юрій Васильович, кажуть, що старих не можна від місця відривати, – втрутилася в розмову двох чоловіків Зоя, синова дружина.

– Кажуть і курей доять, – осік невістку дід. – Знаю, що говорю, вирішив уже. Цієї зими не зможу в будинку жити, хто дров запасатиме? Ви тричі за літо приїхали, й все.

– Тату, ну ти ж знаєш, що працюю я, іпотеку зібралися брати, нам потрібна квартира велика.

– Знаю. Тож і пропоную продати будинок. Все буде легше. Чи не хочете мене брати до себе? Так одразу і скажіть, щоб зайвої тяганини не було, піду до дочки.

– Припини! – Єгор трохи образився.

– Потрібно ж розмістити тебе десь. І речі…

– Навіщо мені речі? Чи багато їх? Розберете із сестрою, а решту роздати, чи продати. Мені й кута вистачить.

– Тату, ось тільки не треба. Зробити все з розуму потрібно, щоб усім було комфортно.

Батько підвівся і повільно пішов у коридор.

– Ви куди, Юрій Васильович? – Запитала Зоя.

– Додому, куди ще?

– Пізно вже, тату, залишайся, а вранці я перед роботою тебе відвезу.

Старий махнув рукою. Справді, діставатися далеко, пізно вже, тож він залишився.

– Я не проти, тато, колись же і ми станемо старими, треба, щоб діти приклад бачили, – Зоя намагалася говорити тихіше, щоб у вітальні не було чути.

– Тепер не трикімнатну, а чотирикімнатну квартиру шукати доведеться.

– Знайдемо, нічого, – заспокоювала Зоя чоловіка.

– Якось будинок шкода продавати, добротний ще, – нарікав Єгор.

Але будинок продали, щойно розтривожила землю весна. Город “пихкав” чорними купинами з-під залежалого снігу, наче чекав, що ним неодмінно займуться. Але Юрій Васильович ухвалив таке рішення наприкінці зими навмисно.

У літо продавати будинок не з руки. Город і сад не кинеш, шкода буде. А там і осінь скоро, не до продажу. Перед садово-городнім сезоном саме те. Втім, нові власники не поспішали із посадками. Будинок так і стояв порожній.

Сестрі Єгор вирішив поки не говорити про продаж будинку, побоявся, що вимагатиме частку. Подумав, що скаже, коли квартирне питання вирішиться, хоча чудово знав, що Юля тулиться по орендованих квартирах, тільки-но вийшовши заміж.

Відповідної великої квартири ніяк не знаходилося. Єгор із Зоєю обійшли купу варіантів. Ціни тільки повзли вгору.

Дід Юрко розташувався у вітальні у сина, забравши з дому тільки найнеобхідніше. Нехитрий скарб склали в один кут кімнати, диван пересунули. Кімната прохідна, але велика, світла.

Спочатку дідусь усім був задоволений. А потім якось різко здав і занедужав. Терапевт, сива та сумна жінка, довго розпитувала Юрія Васильовича про симптоми, що турбують, потім написала щось на папірці й віддала синові тільки в коридорі.

– Не довго йому залишилося…

– Як? – Єгор від такої новини схопився за одвірок.

– Років ще не так і багато… Здається, тут щось інше. Гасне батько.

Єгор засмутився, довго приходив до тями. Зоя на кухні почала часто вимовляти чоловікові:

– Не можна старих з насидженого місця висмикувати, немає їм потім життя, бачиш. Від того він і чахне, що звичний уклад змінився. Відразу й тіло відмовляти почало.

Єгор розумів, що у словах дружини була частка правди. Але що вже вдієш, будинок продали.

– Синку, – дід Юрко покликав сина.

– Ранету хочу, дуже ранету нашого кислого захотілося. Та в тому блакитному відрі, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, тату. Та хто мені відро віддасть, і ранету хіба дозволять?

Зоя смикнула чоловіка за рукав футболки.

– Єгор з’їздить, спитає.

У вихідний син вирушив до батьківського будинку. Туди, де він провів дитинство, молодість. Зупинився Єгор біля сусідки. Новим господарям дзвонив, не відповідають.

Ранет ріс біля паркану з боку городу, тому гілки його звисали до тітки Маші.

– Набирай, звісно, ​​як там Юрій Васильович? – вела до свого городу сусідка.

– Погано, лікаря постійно викликаємо, зовсім здав.

Сусідка хитала головою. Єгор дуже зрадів, коли побачив те саме блакитне відро. Не велике, літрів п’ять. Воно так і висіло біля сараю на паркані. Руку простягни, й дістанеш. Яблук цього року було багато, чоловік швидко зібрав урожай, та поїхав.

Батько сидів на дивані, перекладаючи з однієї руки в іншу пару маленьких червонобоких яблучок, і не поспішав їх відправляти в рот. Часто підносив до носа, і довго вдихав їх аромат.

Цілий тиждень, поки яблука радували діда, він ходив сам їсти на кухню і митися. Зарядився рідним духом! Здавалося, що ці яблука, наче цілющий еліксир, повертали його до життя.

А потім ранет закінчився, і знову туга в очах, та у м’язах батька з’явилася.

– Синку, прохання у мене до тебе буде, може, останнє, – батько говорив тихо, трохи морщачись, ніби йому хотілося пити.

– Карасів хочу. Пам’ятаєш, наловимо з тобою, в діжку кинемо, а вони там плавають, скільки в пательню треба, виловимо, щоб засмажити.

Єгор кивнув головою. Живих карасів знайти в цей час було важко, але здійсненно. Стояла ще тепла осінь, бабине літо. А ось діжку…

Адже розумів син, що справа в цій діжці з дому, а не в карасях, справа у спогадах. Шкодував тепер, що будинок продали.

За діжкою вирушив того ж вечора. Сусідка розсміялася, почувши, за чим Єгор приїхав.

– От ви даєте! То ранету, то карасів у діжці.

– Погано батькові зовсім, може це його останнє прохання.

Сміх у сусідки, як рукою зняло.

– Ти знаєш, а будинок то перепродали, якісь нові сусіди будуть. Днями приїжджав той мужик, що у вас купив. Бензопилу свою, та якісь речі забрав.

– Але, поки що, нових я не бачила нікого. Ти, Єгоре, давай одразу до мене в город перенеси що треба, бо хто знає, що ще батькові захочеться.

Єгор тільки знизав плечима. Велика діжка, коли схудла, була відрізана, і служила, то “рибним притулком”, то просто додатковою тарою для води. Єгор довго стояв і дивився всередину діжки, дивився, як вода грає на сонці.

Додому їхав задумливий. Діжку сховав у гаражі, та замовив знайомому карасів.

– Батько не вставав сьогодні, – бідкалася Зоя, наливаючи в тарілку суп.

Єгор тяжко зітхав.

– На суботу домовився про рибу, діжку забрав.

– Добре, – переживала дружина.

У суботу вранці всіх розбудив тривожний і довгий дзвінок у двері.

– Ви спите, чи що? – Сестра буквально увірвалася в передпокій і, не роззуваючись, зазирнула у вітальню.

– Тату, привіт.

– Чоботи, – вказала Зоя і, схрестивши руки, сперлася об одвірок.

– А, – Юля наче забула про них.

– Ось ви мені скажіть, шановні родичі, а коли ви мені хотіли сказати, що будинок продали? Чия це ідея, твоя, Єгоре? – Юля вперла руки в боки, й подивилася на здивованого брата.

– Тихо, це я продав будинок, – трохи підвищив голос батько.

– Навіщо? – Здивувалася Юля. – Так, а що ти лежиш, ти захворів? Тату, що з тобою? – Юля кинулася до батька.

– Чому ви мені нічого не кажете, я вам чужа? Стільки разів розмовляли телефоном, все мовчите. Все добре, і до побачення! Користувалися тим, що я в іншому місті живу, – на очах Юлі з’явилися сльози.

– Припини істерику, я живий, все гаразд, – заспокоював дочку батько.

– Бачу.

– Юля, допоможи Зої накрити на стіл, ми ще не снідали, – попросив брат.

Юля не хотіла йти, але Єгор узяв її під руку і вивів на кухню, прикривши двері.

– Батько сам запропонував продати будинок і переїхати до нас, тяжко йому на землі. У мене робота, ти також рідко буваєш.

– Я знаю, що погана, але чому ти мені нічого не сказав?

– Не хотів метушні та розбирання. А батькові без дому погано, висихає на очах. Хотів якнайкраще.

– Вийшло? – Запитала Юля.

– Не зовсім.

Юля відчинила двері, та пішла до батька.

– Тату, ось навіщо було продавати будинок, навіщо?

У двері знову подзвонили.

– Зоя, привіт. Ось карасі, як і обіцяв, сусід стояв з відром перед дверима.

– Дякую, Єгор пізніше розрахується, – і Зоя зачинила перед чоловіком двері.

– Ось, карасі, – Зоя пройшла до вітальні з відром, і поставила його на підлогу. Карасі хлюпалися, і прагнули вистрибнути.

– А пам’ятаєш, тату, діжка обрізана у нас була така, ми у ній рибу спійману тримали?

– Пам’ятаю, дочко, пам’ятаю.

– Вкрали, – тихо зітхнула дочка. Немає її на городі.

Єгор обернувся і глянув на сестру.

– А ти звідки знаєш, що немає її?

– До себе додому сьогодні вранці прийшла, а діжки немає. Я наш будинок викупила назад. Збирайся, тату, додому поїдеш.

Єгор мовчав, мовчала Зоя. І тиша порушувалася лише сплесками карасів у відрі. Батько сів на диван, і заплакав.

– Що? Давайте, давайте, збирайтеся, я маю лише один вихідний, завтра на роботу, кредит гасити треба.

– Чому ти нічого не сказала? – здивувався Єгор.

– А ви? Сказали? Я до батька приїхала, а будинок продається. Це добре, що господар був, і з’ясувалося, що продає, та дуже дешево, бо гроші потрібні.

– Ми давно хотіли будинок купити, а тут такий шанс. Вирішила, доки документи не отримаю, вам нічого не говоритиму. Ось учора й отримала.

Юрій Васильович, як у свій будинок повернувся, одразу себе став краще почувати. Стало здоров’я до нього повертатися. Ще вісімнадцять років прожив. І двох онуків виховав…

КІНЕЦЬ.