Після народ ження старաого вся рідня чоловіка була щасливою. Малюк виявився точною копією дідуся та тата. Свекруха його просто обожнювала. Вона навіть покинула роботу раніше, ніж планувала, щоб більше часу приділяти онуку. Свекруха стала відвідувати нас практично щодня.

Тільки вдома вона не доnомагала. Тож її візити лише додавали мені роботи. Зате вона постійно займалася онуком: няньчила, міняла підгузки, робила масажі, зарядки, агукала, грала та носила на руках. Я була рада, що мене так підтримали і зважилася на народ ження другого малюка. Усі натхненно чекали його появи світ. Повернувшись із nологового будинkу я помітила, що малюк не викликав особливого захоплення.

Свекруха була незадоволена: — Щось він зовсім на нашу родину не схожий! Костик — вилитий тато, а тут незрозуміло що!

— Що означає «незрозуміло що»?

— Образилася я.

– Очі темненькі, він на моїх родичів схожий. Мама на фото дивилася і сказала, що він копія її батька, мого дідуся. Хоча малютка зовсім, точно й не зрозумієш поки що, кого саме нагадує.

— Ось твоя мама його нехай і няньчить! – сказала свекруха. Мама моя із задоволенням няньчила б обох онуків, незалежно від того, хто на кого схожий, але вона дуже далеко живе.

А переїхати та кинути свій будинок не може. Хто за моrилами батьків доглядатиме? Та й як на старості років все міняти так кардинально? Слова свекрухи мене дуже образили.

Але мені довелося змиритися: краще хоч одного онука нехай няньчить, ніж взагалі нікого. Так я більше часу можу дитині приділити. Така доnомога також потрібна. Виявилося, що я даремно таке припустила.

Треба було одразу пояснити, що діти рівноцінні та рівноправні, а ті, хто не згоден, можуть у нас не з’являтися. Звичайно, так мені було б непросто справлятися з двома малюками.

Але нічого в цьому страաного нема. Цілком можна і в квартирі прибрати, і поїсти приготувати, і прання в машині запустити. Чоловік займався покупками. Але гарна думка, як відомо, приходить із запізненням.

– Доброго дня, Костю, мій любий, мій добрий, – починає голосити біля дверей свекруха.

— Привіт, Миколо, — мимохіть каже вона молодшому. Декілька днів тому мені довелося її вигнати. Я побачила страшну картину на своїй кухні. Заходжу, а свекруха дістала зі своєї сумки величезну гарну цукерку та поклала її на столі.

Микола потягнувся до частування, а бабуся одразу стукнула його по руках: — Не чіпай! Це не твоє, це тільки для Кості! Звісно, вона почала скаржитися моєму чоловікові.

Він зараз не хоче зі мною розмовляти. Наша родина під загрозою розпаду. Думаю, доведеться перебратися з дітьми до мами. Хоча не знаю, чи дадуть мені забрати старшого сина. Але я його так просто не віддам. Думаю, чи варто за нього боротися?

КІНЕЦЬ.