Я не спала всю ніч. Думки кружляли в голові, як розбурхане море. А може, я помилилася? Може, це щось зовсім невинне? Може, це її брат, давній друг? Але її очі сказали все. Кароліна щось приховувала.

Я завжди була розсудливою жінкою. Мама, дружина, свекруха – ці ролі я виконувала з гідністю. Я ніколи не втручалася в справи сина і його дружини, вони жили в іншому місті, і я не хотіла бути нав’язливою. Тому, коли Кароліна запросила мене в гості, я щиро зраділа.

Все було, як завжди: син зустрів мене обіймами, невістка приготувала вечерю, онук стрибав від радості. Але було щось не так. Кароліна була напружена, розмовляла швидко, ніби боялася пауз у розмові. Ігор, зазвичай веселий і говіркий, цього разу здавався відстороненим.

Наступного дня Ігор пішов на роботу, а я залишилася вдома з невісткою та онуком. Кароліна раптом сказала, що їй треба в магазин, і майже вибігла з квартири. Я не надала цьому значення, аж доки онук не запитав:

– Бабусю, а чому мама пішла без телефону? Вона завжди його бере.

Я подивилася на кухонний стіл – справді, телефон лежав там. Раптом він засвітився. Повідомлення. Я не збиралася читати, але погляд сам вихопив слова: “Чекаю там же. Сумую. Твій М.”

У мене перехопило подих. Хто цей “М.”? Серце калатало, пальці тремтіли. Це жарт? Ні, інтуїція підказувала – тут щось серйозне.

Кароліна повернулася через годину, з порожніми руками. Жодних пакетів. Я не стрималася:

– Де була?

Вона здригнулася.

– В магазині.

– А покупки?

– Е-е… Там нічого потрібного не було.

Її очі бігали. Я вирішила не тиснути. Але наступного дня я пішла за нею. Вона зустрілася з чоловіком у кафе. Високий, гарно вдягнений, трохи сивий. Вони сиділи близько, він торкнувся її руки. Я відчула, як земля йде з-під ніг.

Коли вона повернулася, я чекала на неї в коридорі.

– Хто такий М.? – спитала я тихо.

Вона зблідла.

– Це не те, що ви думаєте.

– Тоді поясни.

Вона закусила губу, довго мовчала. Потім глибоко вдихнула і сказала:

– Мар’ян – це… батько Дмитрика.

Мені стало важко дихати. Світ захитався.

– Як це? – ледве вимовила я.

– Ігор не знає. Я була з ним, коли дізналася, що чекаю дитину. Я не хотіла руйнувати його життя. Мар’ян зник тоді, а тепер повернувся. Каже, що хоче бачити Дмитрика.

Я сіла, бо ноги більше мене не тримали.

– І що ти будеш робити?

– Не знаю… – вона стиснула руки. – Ігор не має знати. Він любить Дмитрика, як рідного.

Я дивилася на неї і не знала, що відповісти. Правда була гіршою, ніж я думала.

Наступного ранку Ігор цілував Кароліну, грався з Дмитриком, а я дивилася на нього і думала – чи маю я право руйнувати його життя? Чи маю мовчати, знаючи правду?

Ось тепер я питаю вас: що б ви зробили на моєму місці? Чи варто розповісти синові? Чи краще мовчати, щоб не зруйнувати його сім’ю? Може, правду варто ховати, якщо вона може завдати лише болю?

Джерело