Син з невісткою все бідкаються, що нема грошей. Ми з чоловіком їх шкодуємо, бо молоді, дитинка в них є, ще й при надії наша Олеся.

А сьогодні в честь свята ми з чоловіком пішли до дітей в гості. З порогу я була приголомшена новим ремонтом і меблями, але і це ще пів біди порівняно з тим, що я побачила на кухонному столі. Вони ж якраз обідати збиралися! Те ж мені, бідні. Тепер вони від нас і гривні не отримають!

– Ой, Людмило Семенівно, у нас таке…

– Олеся важко опустилася на стілець у нашій кухні, відразу ж поклавши руки на круглий животик. – Грошей зовсім нема. Оце знову рахунки прийшли – і я просто не знаю, як викрутимося.

Я скоса глянула на чоловіка. Той мовчки зробив ковток чаю, але я знала – зараз потягнеться рукою до гаманця. Він у мене м’який, а я… Я вже почала злитися. Скільки можна?

– А Вітя що каже? – запитала я, стримуючи роздратування.

– Та що він скаже… Працює з ранку до вечора, а все одно не вистачає. Продукти дорогі, малому щось треба купити, мені в лікарню на обстеження…

Чоловік, як я й передбачала, витягнув із кишені дві тисячі й простягнув Олесі.

– Бери, Олесю, не біда. Головне – щоб вам легше було.

– Ой, дякую, тату, – засміялася вона й сховала гроші до кишені. – Ви в нас найкращі!

Я зціпила зуби. Ну добре. Діти є діти. Але щось мені підказувало, що не така вже вони й бідують…

Сьогодні – Стрітення. День гарний, ясний, тому ми з чоловіком вирішили зайти до дітей у гості.

Коли ми зайшли в квартиру, мене вразило, що вона змінилася. Стіни були пофарбовані в інший колір, з’явився новий диван, у коридорі – гарна шафа-купе. Я ще нічого не сказала, лише мовчки переступила поріг, а от чоловік не втримався:

– Ого, а ремонт коли зробили?

– Та так, потроху, – махнув рукою син.

– От шафу недавно брали. Вітя замовив таку, як я хотіла!, – наголосила невістка.

Олеся, здається, аж світилася від радості. Вона провела нас до кухні, і тут мої очі стали ще більшими.

На столі стояли красиві тарілки, на них – відбивні, що нагадували підошви, рис із овочами й… свіжі огірки!

Я аж скривилася.

– Огірки? Взимку?

– Та так захотілося, – усміхнулася невістка.

– Я зараз без них не можу.

– Ага, без огірків не можеш, – пробурмотіла я. – Але грошей у вас нема.

Олеся зробила вигляд, що не почула.

Я подивилася на сина – той винувато опустив очі.

– Скажи мені, Вітю, – почала я тихо, – як так виходить? Ви щоразу приходите й кажете, що вам важко, що грошей нема. Ми допомагаємо, даємо, купуємо. А ви за наш рахунок ремонти робите й огірки взимку їсте?

– Мамо, ну чого ви починаєте?

– Вітя почав нервово перебирати виделку.

– Це ж не так багато. Ми просто хотіли трохи оновити житло.

– А нічого, що ви це за наші гроші робите?

– Ну що ви таке кажете? – Олеся скривилася.

– Ми ж не просимо! Ви самі даєте!

– А що, не просите? – я аж руками сплеснула.

– А хто минулого тижня казав, що на комуналку нема? Хто жалівся, що малому зимовий комбінезон треба?

Настала мовчанка.

Я подивилася на сина. Він зітхнув і винувато опустив голову.

– Ми справді не хочемо вас обтяжувати, – невпевнено сказав він.

– Тоді не обтяжуйте, – відрізала я.

Чоловік спробував мене заспокоїти, але я була надто сердита.

Ми поїли мовчки, і я навіть не стала пробувати ті огірки.

Дорогою додому я тільки й думала: чи не самі ми винні? Діти просто звикли, що ми даємо гроші, допомагаємо, підстраховуємо. І тепер вони навіть не задумуються, що могли б і самі трохи розраховувати бюджет.

А що ви думаєте? Чи повинні батьки допомагати дорослим дітям завжди, чи є межа?

Джерело