Мій старенький годинник на стіні повільно рахує хвилини.

Десята вечора вже. Знову. Я сиджу на кухні, заварила собі улюбленого чаю і дивлюся у вікно.

За ним — нічний Київ, а за мною — моя двокімнатна квартира, в якій ми живемо втрьох: мій син, невістка і я.

Всі маємо роботу, заробляємо, весь день чимось зайняті, зустрічаємося вдома усі разом тільки ввечері.

Живемо непогано, не гірше за інших. Не без суперечок, звичайно, але у кого їх у родині не буває.

Якщо все тихо та гладко, значить, усім зовсім байдуже до інших – так рахую я. Так я і не зустрічала, щиро кажучи, на своєму віку сімей без проблем, лише у кожного вони свої.

Ось пишу тепер сюди і думаю: так все ж добре, але ні, я дуже втомилася.

Втомилася жити з родиною сина, адже я всі проблеми дітей намагаюся вирішувати разом з ними. Таке враження, що я забираю весь негатив, очищаю інших, але все погане залишається в моїй душі. Моя душа — це те місце, де зберігається весь їх негатив.

Синові, Олегу, і його дружині, Мар’яні, до тридцяти років, молода сім’я. Одружені вони три роки, але знайомі давно, ще зі студентських років.

Зараз вони збирають гроші на квартиру, хочуть брати кредит, але потрібні кошти для першого внеску.

З дітьми не поспішають поки — кажуть, спочатку хочуть мати власне гніздечко, а вже потім і розбудовувати свою сім’ю.

Квартира у нас простора, місця і дитині вистачить, особливо у нас велика кухня, де всі разом і збираємося вечорами.

Це, до речі, єдине місце, де ми дійсно збираємося. Моя кімната — це моя фортеця, їхня — їхня і ми з розумінням усі ставимося до цього факту.

Останнім часом я часто намагаюся піти з дому, щоб десь побути на самоті.

Куди? Куди завгодно: прогулятися парком, посидіти на лавочці біля під’їзду, сходити до сусідки Марії на чай, навіть просто пройтися по магазинах без потреби, аби побути самій подалі від дому.

В чому причина? Втомилася вирішувати непорозуміння дітей. Я вже відчуваю себе не мамою і тещою, а суддею у їхньому шлюбі.

У нас в родині все останнім часом якось сумно, на жаль. Замість затишних вечорів — постійні з’ясування стосунків.

Прийде з роботи, спочатку невістка Мар’яна, і давай скаржитися.

— Мамо, ну ти уявляєш? — починає вона, навіть не знімаючи пальто. — Олег не став їсти мої сирники вранці! Сказав, що вони занадто солодкі. Ну хіба це не образа? Я ж старалася для нього спеціально!

Я тоді, звісно, намагаюся її заспокоїти.

— Мар’яночко, ну може, він просто не був голодний? — кажу я, наливаючи їй чаю. — Або ж запропонуй йому наступного разу менше цукру. Це ж дрібниці, можна спільну мову в цьому знайти.

— Але він навіть не подзвонив мені в обідню перерву, як зазвичай! — вона продовжує, наче не чує мене. — Завжди дзвонить, а сьогодні — ні! Мамо, це ж не правильно зовсім!

Я відчуваю, як у мене вже немає терпіння.

— Ну, можливо, був зайнятий, — пропоную я такий варіант. — Ти ж знаєш, робота у нього відповідальна. Або ж, можливо, не варто так близько брати до серця кожну дрібницю? Ви ж кохаєте одне одного.

— Мамо, ти просто не розумієш, — вона зітхає. — Це ж увага! Я хочу, щоб він пам’ятав про мене завжди, увагу мені приділяв, як я йому.

Я тоді пропоную допомогу.

— Може, мені допомогти вам готувати? — кажу я. — Або ж, Мар’яночко, не давай собою командувати. Нехай їсть, що дають. Не треба так перейматися. Не хоче, то нехай сам готує собі та й усе.

Приходить син Олег. А невістка мовчить, не хоче з ним говорити, ображається. Дивиться на нього ображеним поглядом, відвертається.

Олег теж з порога, тільки-но переступивши поріг.

— Мамо, — каже він, зайшовши до моєї кімнати, — поговори з нею. Вона знову надулася. Що цього разу? Я не розумію, що я їй зробив не так.

Я йду до Мар’яни.

— Мар’яночко, — починаю я м’яко, — Олег питає, що сталося? Він не розуміє, чому ти ображаєшся.

Вона вислухає мене, потім знову біжить до мене, вже з новою драмою.

— Мамо, — каже, — ти уявляєш? Я попрасувала Олегу сорочку на роботу, а він сказав, що вона йому не потрібна! Що він уже сам собі попрасував іншу. Ну хіба це нормально отак вчиняти, я ж старалася для нього спеціально?

Я постійно між ними.

Я зрозуміла, що їм так зручно. Я — їхня довірена особа для скарг.

Спочатку мені було приємно, що вони до мене звертаються, значить цінують мене, значить поважають. Вони до мене ставляться з повагою, а я маю в них авторитет.

Мені здавалося, що я зміцнюю їхні стосунки, допомагаю їм пройти через “підбір” характерів.

Вони обоє мають непростий характер, не поступаються один одному. Олег — впертий, Мар’яна — емоційна. І здавалося, що тільки я можу знайти ту золоту середину.

— Мамо, тільки ти можеш її заспокоїти, — говорив Олег.

— Мамо, тільки ти мене розумієш, — зітхала Мар’яна.

І я, така нерозумна, вірила в це, роздуваючи свою важливість у їхніх стосунках.

Але зараз сама ледве стримуюся — вони користуються моєю добротою та розумінням моїм.

Прийдуть, виллють на мене весь свій негатив, потім помиряться і знову сміються собі, наче нічого й не було, радіють, проводять час разом, а в мене настрою ніколи немає від їхніх проблем, я потім після їх суперечок сама довго лежу, поки краще стане.

Я, як кухоння губка, вбираю їхні невдоволення. А потім вони, очищені, йдуть далі, а я залишаюся з цим брудом у душі.

Вечір, який мав би бути часом для відпочинку, перетворюється на з’ясування стосунків.

Я знаю, що винна, сама привчила. Сама говорила, що все можна вирішити спокійно, вислуховувала їхні думки, намагалася згладити все, знайти компроміс.

— Діти, — казала я їм знову і знову, — головне — говорити одне з одним. Не тримайте в собі образи. Все можна обговорити.

І вони обговорювали все до найменшої дрібниці. Але зі мною.

А потім, коли я втомлена від їх непорозумінь й спустошена, вони йшли до своєї кімнати, щоб миритися, сміятися, будувати спільні плани на майбутнє.

І я чула їхні щасливі голоси, а мені ставало ще гірше лише, на жаль.

Що робити? Я так втомилася від них вже, а відмовляти їм і сперечатися з ними я не хочу. Мені хочеться, щоб у них була міцна сім’я. Я мріяла про це.

Допомагаю, чим можу, і морально, і іноді фінансово, хоча вони самостійні. Я не хочу бути причиною їхніх конфліктів, не хочу руйнувати їхні стосунки, якщо моє втручання — це те, що їх, за їхніми словами, “рятує”.

Чекати, коли роз’їдемося? Вони збирають на перший внесок. Це може тривати рік, два, а може, і більше.

А якщо вони візьмуть іпотеку, вони все одно залишаться залежними від моєї допомоги. Чи мовчати й далі, поки вони не звикнуть одне до одного?

Нещодавно я зателефонувала своїй подрузі, Оксані, щоб поділитися своїми почуттями.

— Оксана, — сказала я, — я більше не можу так. Я постійно маю чужі проблеми вирішуватися, я ж немолода вже.

— Галю, — відповіла вона, її голос був спокійним, — а що ти хотіла? Ти сама їх привчила до такого ставлення. Вони не вчаться вирішувати свої проблеми самостійно, тому що ти це робиш за них.

— Але ж я хочу їм допомогти! — виправдовувалася я. — Хочу, щоб у них все було добре.

— А ти думаєш, це “добре”? — її тон став суворішим. — Вони ніколи не стануть справжньою сім’єю, поки не навчаться самостійно долати труднощі. Ти, по суті, забираєш у них цю можливість. Ти робиш їх слабшими, а не сильнішими.

Її слова зачепили мене, але вони були правдою. Гіркою правдою, яку я відмовлялася визнавати.

— Я не знаю, як змінити це, — зізналася я. — Я не хочу з ними сперечатися, вони звикли до моєї допомоги.

— Суперечка — це не завжди погано, Галю, — пояснила Оксана. — Іноді це єдиний спосіб встановити межі. Ти повинна сказати їм. Чітко і відверто, хай привчаються жити без тебе вже.

Як знайти в собі сили відмовити? Як пояснити, що моя роль не в тому, щоб бути між ними постійно?

Я уявила, як я кажу їм:

— Діти, я вас дуже люблю. І завжди буду поруч. Але я втомилася. Я більше не можу бути посередником у ваших вічних суперечках. Ваші стосунки — це ваша відповідальність. Ви дорослі люди.

Я уявила їхні обличчя: здивування, потім обурення, можливо, образу.

— Мамо, — сказав би Олег, — ти що, відмовляєшся нам допомагати?

— Ти що, не хочеш, щоб ми були щасливі? — додала б Мар’яна.

І ось тут я знову завагалася. Я не хочу, щоб вони думали, що я їх не люблю, що я від них відвертаюся.

Але що ж тоді робити? Жити в постійному смутку і хвилюваннях через них, відчуваючи, як моє життя розчиняється в їхніх проблемах?

Я згадала слова Оксани про те, що я роблю їх слабшими.

Можливо, це і є справжня допомога — дати їм можливість навчитися будувати власні стосунки, не покладаючись на мене як запасний варіант.

Може, варто почати з малого? Коли Мар’яна почне скаржитися на Олега, я могла б сказати:

— Мар’яночко, я тебе розумію. Але це ваші з Олегом стосунки. Поговоріть про це з ним. Я впевнена, ви знайдете спільну мову.

Коли Олег прийде до мене зі своїми претензіями:

— Олеже, поговори з Мар’яною. Тільки ви двоє можете вирішити це. Я не можу бути між вами.

Це буде важко. Можливо, вони образяться. Можливо, будуть сердитися. Але це єдиний шлях до того, щоб вони стали відповідальними за свій шлюб.

Я не повинна вибирати між їхнім щастям і своїм спокоєм. Справжнє щастя вибудовується на самостійності та відповідальності.

Моя місія як матері — не постійно вирішувати їхні проблеми, а навчити їх вирішувати їх самостійно.

Я вирішую, що більше не буду брати на себе роль арбітра. Я буду слухати, але не втручатися. Я буду підтримувати, але не вирішувати. Це буде моє нове правило.

Я хочу, щоб у дітей була міцна сім’я, але ця міцність має бути вибудована на їхніх власних силах, а не на моїх плечах. Я втомилася бути постійно між ними.

Щоб ви зробили б на моєму місці?

Чекати, коли роз’їдемося? Мовчати й далі, адже так я допомагаю їм? Чи сказати чесно, що я втомилася від них?

Джерело