Олександр штовхнув важкі дерев’яні двері, і кімнату осяяло вуличне світло. У цьому будинку час ніби завмер.

Він завмер і трохи опустив погляд, по його спині пробіг холодок, а в горлі виник клубок. Цей невеликий будиночок залишився таким самим, як і минулого разу, коли Олександр відвідував матір. Коли це було?

Може, років 5 або 7 тому. Він зробив крок у кімнату, і його накрили ностальгічні спогади.

Підлога скрипнула під ногами, він зробив ще крок і звернув увагу на годинник у кімнаті матері. Він зупинився рівно на 12:40, це був той час, коли вона пішла.

Олександр пройшов до її кімнати, повільно провів поглядом по її ліжку і журнальному столику з перегорілою лампою.

У цей момент ком у горлі почав тиснути настільки сильно, що на очах виступили сльози. У голові крутилися дурні, нав’язливі думки про те, що він був не найкращим сином. Був, і цього вже не виправити.

Олександр відсунув старий стілець і сів за столик. У голові були тільки думки про те, чого він не зробив, але міг. Зараз пізно щось виправляти, а в спогадах міцно закріпилася їхня остання розмова.

— Сашко, синку, привіт! Як у тебе справи, розкажи… — але Валентина Ігорівна не встигла договорити.

— Так, привіт. Я зараз зайнятий, потім передзвоню, — Олександр хотів покласти слухавку, але мама хотіла поговорити з сином.

— Сашко… — боязко сказала вона, — але ти мені не передзвонив минулого разу… У тебе не знайдеться хвилинки? — її голос затремтів, ніби вона запитала щось дурне, і зараз їй соромно.

Олександр зітхнув з роздратуванням.

— Зараз я зайнятий, у тебе щось важливе? — він не приховував свого небажання розмовляти з матір’ю.

Їй було прикро. Прикро, що він не хоче з нею розмовляти. Прикро, що їй було так складно його виховувати самій, але він завжди тягнувся до батька. Їй було прикро, що рідний син зовсім не хоче її бачити.

— Може, ти зможеш приїхати на вихідних? Я спечу пиріжки… твої улюблені, з вишнею ,— в її голосі чулися сльози, що підступали, і надія. Надія на те, що він приїде, залишиться, вона побачить його наживо. А не тільки чути холодний голос сина через динамік старого телефону.

— Пиріжки з вишнею? — син засміявся.

— Мамо, ну що з тебе взяти? Ну що до тебе їхати? За пиріжками, — він знову посміхнувся і кинув слухавку.

Того дня Валентина Ігорівна не могла знайти собі місця. Всередині неї щось нило і шкребло. Ні, це була не образа. Як вона може ображатися на власного сина? Швидше, це було розчарування, печаль, смуток, але не образа.

Вона пройшла вглиб маленького будинку, в кімнату Сашка. Там були його дитячі фотографії, малюнки і плакати різних рок-груп. Мати зняла одну фотографію зі стіни і зморщеним пальцем погладила обличчя синочка.

Він дивився на неї з фотографії і посміхався. По її щоці побігла материнська сльоза, і вголос вона сказала:
– Що ж я зробила не так, мій дорогий синочку? Чому ти не хочеш мене бачити? – старенька витерла сльозу з щоки. І забрала фотографію до своєї кімнати.

Напевно, їй хотілося, щоб син був поруч хоча б на фото. Їй хотілося частіше бачити його, але поки не виходило навіть чути…

Все своє життя вона віддала, щоб виховати гідну людину. Одній було дуже складно ростити дитину, і їй довелося пожертвувати всім: особистим життям, своїм часом, своїм здоров’ям і нервами. Постійно обмежуючи себе в усьому, вона хотіла дати більше своєму єдиному синові.

А коли він виріс, вона залишилася зовсім одна в своєму селі. Наодинці з дитячими фотографіями сина і його малюнками.

Як і будь-яка мати, вона його не звинувачувала. У нього справді багато роботи, він дуже зайнятий і просто не може приїхати. Зовсім скоро він закінчить справи і приїде до своєї мами. З’явиться на порозі будинку, обов’язково її обійме, поцілує, розповість, як хотів приїхати, але через роботу зовсім не міг.

І, звичайно, він дуже старається, щоб знайти час. У нього просто не виходить. Адже вона правильно його виховала, і по-іншому бути просто не може…

Але син не приїхав через тиждень, не приїхав через місяць. Мати не дочекалася сина навіть через рік. Вона дзвонила, але чомусь дзвінок навіть не йшов. Напевно, телефон вимкнений, або просто розрядився.

З такими думками Валентина Ігорівна пішла, пішла назавжди.

Про це Олександру повідомила сусідка, коли не побачила Олександра навіть на похоронах.

– Сашко, привіт – пролунав у слухавці сердитий голос сусідки.

– Привіт. Це хто? – у Олександра не було номера сусідки. Та й номер рідної матері він заблокував, щоб вона не набридала своїми дзвінками

– Сашко, це сусідка твоєї мами – тітка Марія, – представилася жінка. Олександр зітхнув і сухо відповів

– Добре…

– Маму твою поховали сьогодні, Сашко. Тебе і на похоронах не було, – тітка Марія говорила ще щось, але Олександр не чув. У його голові застрягла фраза: “Маму поховали сьогодні”.

Руки мимоволі затремтіли, а рот почав пересихати. Олександр звів брови

– Як поховали? – це єдине, що він зміг запитати у поспішної сусідки .

– Я ж кажу, сьогодні поховали. Ти б приїхав, хоча б зараз. З будинком щось вирішувати потрібно… – в її голосі було чутно осуд. Тітка Марія спілкувалася з мамою Олександра, і вона знала, що син давно не приїжджав. І вона бачила, як тужить її подруга.

– Так!- Олександр кинув сусідці одне слово і поклав слухавку. Йому потрібно було зібратися з думками, як бути? Що взагалі робити в такій ситуації?

Олександр відчував свою провину, але не розумів чому. Адже він не був винен у тому,що не стало матері, вона була стара і пішла сама. Тоді що за почуття всередині палило груди і накочувало сльози? Він не розумів, як позбутися цього і прийняти думку, що матері не стало.

– Це якась помилка – сказав Олександр вголос і відкрив телефонну книгу в пошуках номера матері. Він хотів зателефонувати і переконатися, що це просто жарт, з нею все в порядку. Зараз він почує її голос, вона покличе його на пиріжки з вишнею, і зараз він абсолютно точно, обов’язково приїде.

Він розповість їй всі найголовніші новини, допоможе по дому, і вони будуть розмовляти, сидячи на кухні. Все буде добре.

– Та де цей чортів номер! – розлютився чоловік, але його злість різко минула, коли він згадав. Номер заблокований. Син виніс матір з чорного списку, і тільки тоді усвідомив, як давно їй дзвонив. Практично рік Олександр не підтримував зв’язок з Валентиною Ігорівною.

Навіщо взагалі він її заблокував? Сашко не міг відповісти на це питання.Весь вечір він провів у роздумах, а вранці взяв квитки до рідного села. Але так давно там не був, що зовсім забув, як дістатися додому. Як взагалі прийти до рідного дому, де тебе ніхто не зустріне?

Мама більше не зустріне біля порога і більше не буде теплих обіймів. Цього більше не буде, і ці думки крутилися в голові всю дорогу.

Чоловік не помітив, як дійшов до будинку і опинився біля рідної хвіртки.

Паркан вже давно впав, а фарба почала тріскатися. За парканом стояла величезна засохла трава, мабуть, під кінець життя у матусі зовсім не було сил доглядати за територією.

У цьому міг би допомогти рідний син, але він був занадто зайнятий своїми справами. Тепер йому залишалося тільки думати про те, як би він міг допомогти. Якби був трохи уважнішим до матері, якби не ігнорував її, якби був по-справжньому люблячим сином.

Здавалося, що нічого поганого не може статися. Він всього лише не міг знайти часу, а тепер його ні для кого шукати. Тепер він стоїть перед старим письмовим столом мами і згадує про те, яким поганим сином він був. І зараз він приїхав, тільки коли подзвонила сусідка і сказала, що треба продавати будинок.

Будинок, в якому він виріс. Будинок, в якому пішла його мати, так і не побачивши свого найріднішого, найулюбленішого сина.

Зі скрипом Олександр відсунув старий стілець і сів за письмовий стіл. Провів по ньому руками, важко зітхнув. Він відкрив шухляду столу, і побачив величезну стопку листів. Вони лежали акуратними стопками, перев’язані кольоровими нитками.

– Цікаво, кому мама могла писати? – промайнуло в голові Олександра, а всередині щось тьохкнуло. Він ніби заздалегідь зрозумів, для кого ці листи, навіть не читаючи ім’я одержувача.

Він акуратно взяв одну стопку листів і акуратно розв’язав бантик. Взявши один конверт, він побачив такий рідний почерк мами. Так, літери вже не такі рівні і красиві, як раніше. Але він його впізнав.

Цим почерком мама підписувала листівки, писала список продуктів і розписувалася у його щоденнику. Він прочитав ім’я одержувача…

«Моєму улюбленому синові Олександру». Його кинуло в жар. Він почав читати інші підписи на конвертах, і на всіх був один адресат. Її рідний Олександр.

На очі накотилися сльози. Олександру було складно зібратися з силами, щоб прочитати хоча б один лист. Він вдихнув, проковтнув клубок у горлі і відкрив конверт.

Очі були мокрі від сліз, і складно було щось прочитати. Він промокнув очі і літери стали читабельними. Він почав вголос:

– Мій дорогий синку, вже рік не можу до тебе додзвонитися. Напевно, щось з телефоном, моя стара голова зовсім не може розібратися. Живу помаленьку, на хліб грошей вистачає.

Але здоров’я вже зовсім не те. Вночі зовсім не спиться, а вдень біль у ногах зовсім не дає пересуватися. Але нічого, я впораюся. З тобою б встигнути побачитися, та тільки знаю, що ти не хочеш.

Але я тебе не виню… Виню себе, що була поганою матір’ю. Інакше, я не розумію, чому ти такий до мене. – Сльози полилися з очей сина. Він ніби зрозумів, як багато втрачав, і що він взагалі накоїв.

Чому він не був поруч з тією, хто цілувала йому подряпані коліна. З тією, хто лікувала його від хвороб. З тією, хто віддавала останнє, щоб він був щасливий. Він не цінував…

– Це не ти! Не ти була жахливою матір’ю! Це я був поганим сином. Мамочко… – він заплакав ще сильніше. – Це я був поганим сином. Пробач мене, рідна – він вибачався. Але його ніхто не чув. Він відкрив наступний лист і теж почав читати вголос:

– Дорогий синку, як у тебе справи? Як ти їси, добре? У мене все непогано, тільки ось ноги болять. Зовсім важко ходити, але я справляюся. Марія приходить і допомагає мені по дому, без неї б пропала. Я все думала над твоїми словами, що нема чого брати з мене.

Спочатку ображалася, а потім зрозуміла: і правда. Стара, безпорадна, чого тобі зі мною возитися. Так адже і краще, я Марії плачу, вона мені допомагає, багато грошей не бере. А у тебе і своїх проблем багато. Я тут впораюся…

Далі не було сил читати, та й через сльози Олександр не міг розібрати жодного слова. Сльози лилися самі собою. Він подивився на кількість листів. 10 акуратних стопочок, складених одна до одної.

– Як багато вона мені писала. Кожен день…

Всередині Олександра все вирувало: відчай, злість на себе, біль від втрати. Раптом Олександр зрозумів, як сильно його любила мати. Як сильно вона його чекала і як багато пробачала.

В один момент він усвідомив все: наскільки поганим сином був, як багато він втратив, і що зараз не повернути нічого.

Мама не оживе після прочитання листів, час не повернеться назад, і він вже нічого не виправить.

Олександр звинувачував себе за все, що відбувалося з мамою. Як давно він не приїжджав і більше року взагалі не спілкувався. Як він міг не спілкуватися з нею більше року? Про що він думав, коли так поводився з рідною матір’ю?

Олександр ненавидів себе, він плакав, злився, бив стіл і кричав.

У цей момент в будинок хтось зайшов. Олександр повернув голову в бік вхідних дверей. Це була сусідка. Тітка Марія. Яка була найближчою до його матері в її останні дні.

Приємна жінка увійшла з посмішкою, але як тільки побачила Олександра, відразу кинулася до нього.

– Сашко,- закричала вона.

– Сашко, що з тобою? – вона розгублено дивилася на нього, намагалася обійняти, заспокоїти.

Олександр не міг нічого сказати, він просто показав на стоси листів. Марія подивилася на них, важко зітхнула і все зрозуміла. Звичайно, вона знала про листи. Вона знала все.

– Ну тихіше, тихіше. – Вона почала гладити його по голові, притиснувши до грудей. У цей момент Олександру ніби стало легше. Біль всередині відпускав, він на секунду відчув поруч маму. Її тепло. Він ніби опинився в дитинстві, коли його мама ніжно обіймала і гладила по голові.

– Я був жахливим сином – прошепотів він.

– Я залишив її одну.

Тітка Марія прикрила очі, щоб не видавати сліз. Вона знала, як було важко Валентині, вона згорала на очах у сусідки. І щодня тітка Марія бачила, як мати Олександра сидить біля вікна і чекає на нього.

– Вона пробачила тебе, Сашко. Пробач і ти себе.

Вона сказала правду. Валентина не тримала зла на сина, її любов дозволила пробачити всі образи. Олександру не стало від цього легше, але він точно знав, що зробить все, щоб зберегти пам’ять про матір.Спеціально для сайту Stories