Син від нас живе далеко, з невісткою дуже рідко приїжджають, Іван й не телефонує нам. Інша справа наша донечка – Тамара і дзвонить часто і забігає до нас щодня, цікавиться мною. А якось донька сказала, щоб ми свою квартиру оформили на неї, бо ще й невістку маєм. Ми подумали з чоловіком, що нам нічого втрачати, так і зробили. А дарма

 

У нас з чоловіком є син та донька, ми наче добре жили, не ділили дітей своїх.

Мій син Іван, відколи одружився, ніколи нам, особливо, не допомагав нічим.

Приходив до нас з чоловіком зі своєю дружиною та дітьми лише на свята. Іван ніколи ні мені, ні батькові не подзвонить, не поцікавиться нашим життям, живе своїми справами та турботами.

Інша справа – наша донька Тамара.

Тамара весь час дуже часто мені телефонувала, постійно щось радила, привозила свої речі ще в гарному стані, щоб я мала що носити після неї. Подзвонить, довго говорить зі мною, цікавиться моїм життям.

Батькові Тамара теж приносила речі зі свого чоловіка, дуже добре, що підходило за розміром, вона нас цим дуже виручала, щиро кажучи.

Весь час своїй доньці ми старалися допомогти більше, бо бачили, що вона горнеться до нас з батьком, завжди намагається бути поряд, в курсі всіх наших справ, одним словом, Тамара завжди брала активну участь в нашому житті.

А син наш Іван, правда, жив у іншому місті, за 250 кілометрів від нас. А донька з своєю сім’єю була близько, живе недалеко від нас, забігає до нас частенько, навідується до мене з батьком.

Сама я того й не помітила, як вона, за цей час нашого спілкування, вмовила нас з батьком подарувати їй свою квартиру.

Тамара сказала, що на її брата надії мало, а вона доглядатиме нас на старості років.

Ми з батьком погодилися і, на жаль, навіть не порадившись з сином Іваном, відписали квартиру своїй доньці.

Відтоді, як ми зробили так, Тамара до нас і далі навідується, привозить свої речі і речі чоловіка, цікавиться нами, запитує, як у нас справи, але більше нічого, нічого для нас не змінилося, крім того, що наше житло вже не наше по суті.

Ми з чоловіком вже на пенсії, іноді щось просимо в Тамари, звертаємося за допомогою, але вона постійно занята, сидить з малою дитиною, часу для нас, особливо, не має.

Виходить, що ніби і не відмовляє вона нам в допомозі, але й нічим не допомагає. Часто хочеться звернутися до свого сина за допомогою, але совість не дозволяє, адже ми так недобре вчинили.

А найприкріше для нас, що ми не знаємо, як тепер подивитися в очі Іванові, як сказати, що ми вчинили неправильно. Ми з чоловіком зараз хочемо виправити свій вчинок, але не знаємо як.

Що ще можна зробити в нашій ситуації?

КІНЕЦЬ.