Ви й не уявляєте, в якій атмосфері я зростала. Коли я народилась, тато плакав, та не від щастя. Він був розчарований. Адже понад усе мріяв про сина.

Коли я зростала батько зовсім на мене уваги не звертав. А тоді нарешті мама народила вдруге. Цього разу пощастило значно більше, це був хлопчик. Тато сяяв від щастя, всім вихвалявся.

Далі я зростала в тіні свого брата Данила. Його водили на всі найкращі гуртки, а я ходила лише в художню школу. Згодом всі тішились здобуткам хлопця, мої ж ніхто навіть не помічав

Мама бачила, що мене це засмучує, але вона й слова кривого татові не казала. Саме тому я вирішила поїхати на навчання після дев’ятого класу. Вступила до коледжу, а тоді продовжила навчання в університеті на біологічному. Вивчилась на вчительку.

Данило ж, звичайно, був створений для чогось більшого.

Батьки оплатили йому стажування за кордоном, а тоді дали стартовий капітал на власну справу. Утім він прогорів і врешті втратив все. Та тато його виправдовував.

– В такі часи мати власну справу – це геройство! Нічого, все ще вдасться!

Та в нього нічого не виходило. На жодній роботі він не міг втриматися надовго. А тоді разом з дівчиною повернувся в батьківський дім, адже платити за оренду не міг. Але й тут його ніхто не засуджував. Батьки самотужки утримували його з нареченою.

І ось на Миколая я приїхала до батьків, адже тато мій Микола. Крім того, я збиралась вперше познайомити рідних зі своїм хлопцем. У нас з Андрієм все серйозно, тож для мене все це було важливо. І ось мама приготувала вечерю всі сіли за стіл.

І тут прийшов Данило з невісткою і заявив:

– У нас буде дитина!

– Ось це так подарунок! – закричав тато.

Все, на мене з Андрієм уваги вже ніхто не звертав. А врешті батько ще й оголосив:

– Якщо так, то я хочу повідомити, що все наше майно залишиться синові!

Після цих слів я не витримала, встала і просто пішла геть. Андрій побіг за мною. Згодом мама мені дзвонила. Та я тоді вирішила, що остаточно викреслю батьків зі свого життя. З Андрієм ми побралися і все було чудово. Згодом свекри допомогли нам побудуватися у них у дворі. А тоді в нас з’явилися діти.

Роки минали, мама хотіла налагодити зі мною взаємини. Та я не могла пробачити. Та вона якось дізналась мою адресу і якось просто приїхала.

– З татом біда, він дуже хворий. Нам потрібна допомога!

– А Данило де?

– Він ніде не працює. Від війни ховається. Я утримую їх всіх.

Мама плакала. Казала, що я її остання надія.

Я пообіцяла подумати, чим можу допомогти. Та не знаю, що робити? Не можу пробачити їхній вчинок? Порадьте, як мені бути?