На сьогоднішній день я ось сиджу сама і не знаю вже, до кого звернутися мені зі своїми душевними хвилюваннями, тому пишу сюди вам, чужим, здавалося б, людям з великою надією.

Нехай читачі зроблять висновки і не повторять моїх помилок, можливо, для когось це буде цінним уроком в житті. А ще я таки сподіваюся на хорошу пораду, вірю, що зможу виправити щось.

Я багато років вже прожила на цьому світі, але такий необдуманий вчинок поганий зробила, про який шкодуватиму до кінця життя, напевно, мені про нього навіть соромно розповідати. Але, що я можу тут вдіяти? Хочеться вже давно поділитися, можливо, легше стане на душі.

Почалася моя життєва історія кілька років тому – син мій Павло тоді якраз дівчину зустрів, надумав одружитися.

Моя думка, звичайно, врахованою не була – привів додому цю жінку, сказав, що це наречена його та й все на тому. Я, звісно, і думки такої не мала, щоб влазити в його справи, але й син дуже рідко, коли виріс, радився зі мною у справах серйозних.

Майбутня моя невістка мені якось ще відразу не сподобалася, вела себе зарозуміло, до мене практично не зверталася нормально. Син теж змінився на очах – раніше виявляв мені більше поваги, після одруження буркне просто щось собі під ніс, і все, старається навіть на очі мені не показуватися. Видно було, що моя дитина віддаляється від мене, на жаль.

Весілля ми справили не гірше, ніж у людей, на це пішли всі мої заощадження за багато років, я дійсно постаралася та доклалася до їх свята дуже гарно.

Чоловіка мого давно вже немає, тому вирішили, що молоді поки поживуть у мене, адже я житиму одна, а згодом підшукають собі квартиру, щоб самостійно проживати.

Пішли від мене всього через місяць – невістка відразу заявила, що жити зі мною не хоче, хоча я догоджала їм у всьому – готувала, прала, прибирала, робила всю роботу вдома.

Прожили рік на орендованій квартирі, почали натякати мені, що пора про поповнення в родині подумати, вони вже й не проти мати дитинку, а ось даху над головою свого власного вони не мають – відкладених з весілля грошей і трохи накопичених коштів на своє житло не вистачало.

Я вже немолода жінка, частенько недобре себе почуваю, пенсії ледве-ледве на найнеобхідніше вистачає, але намагаюся відкласти хоч якусь там копійку, щоб допомогти своєму синові.

Онуків я своїх очікувала з нетерпінням, дуже вже хотілося поняньчитися на старості років з дітьми мого сина, послухати дитячі голоси в порожньому будинку. Я діток дуже люблю, тому чекала своїх онучат, мріяла, як гулятиму з ними і бавитися будемо разом.

Як розвивалися події далі?

Були якось син з невісткою у мене в гостях, почали натякати на продаж дачі – що саме такої суми, яку я отримаю, коли продам її, не вистачає до покупки їх квартири.

Дача у нас велика, такий добротний будинок, можна сказати, чоловік мій раніше на керівній посаді працював, встиг задовго до того, як його не стало вибудувати великий будинок на мальовничій ділянці.

Поруч там знаходиться і ліс, і річка. Я там щоліта проводжу багато часу, городик висаджую, сад хороший біля будинку у нас вже там виріс. Свої овочі, консервація – непогана підмога, не доводиться витрачатися на продукти дорогі у супермаркеті, адже, все таки легше, коли у тебе є хоч трохи своїх продуктів, та й корисніші вони набагато.

Про продаж дачі я навіть думати боялася тоді, якщо чесно, адже це єдине, що залишилося, як спогад про коханого чоловіка. Не погоджувалася я на їх вмовляння дуже довго, але невістка надала єдиний аргумент – народжувати не буде, онуків я не побачу поки не з’явиться своя квартира, бо вони будуть не впевнені в своєму майбутньому.

Посперечалися ми навіть тоді непогано, майже місяць не дзвонили мені син зі своєю дружиною і не приїжджали жодного разу до мене. Іноді таке враження було, що вони зробили так, ніби я розплачуюсь за щось.

Думала я, думала, поплакала, і зважилася – продам свою дачу, нехай молодим буде добре, та й не хотіла, щоб найрідінші люди цуралися мене. Невже, думаєте, я не хотіла, щоб у моєї дитини було своє власне житло?

Приїхали син зі своєю дружиною в той же день, коли я повідомила їм про своє рішення. І невістка добра така була стала, як ніколи раніше, і син спілкувався зі мною привітно і тепло, як колись.

Павло з дружиною мої самі продаж організували, покупця за три дні знайшли, якось все так швидко відбулося. Грошей я навіть не побачила, ні копійки не взяла, все син з дружиною залишили собі.

Згодом вони таки купили квартиру, а мене навіть на новосілля не запросили. Дзвінки від них припинилися зовсім, коли я дзвоню, відповідають на питання тільки «Так» або «Ні», ось і все їхнє спілкування зі мною.

А одного разу, коли я запитала про онуків, невістка навіть засміялася так неприємно – типу, молода ще, рано їй народжувати поки, кар’єру зробити потрібно спочатку і пожити в своє задоволення.

Сиджу тепер сама вдома і плачу – ні сім’ї, ні дачі, ні онуків. Ось порадьте – що мені тепер робити? Як мені далі бути? Як повернути прихильність своїх єдиних рідних, адже крім них у нас більше нікого немає, зовсім нікого? На що мені далі надіятися та на кого на старості років?

Джерело