— Загалом так, дорогі мої батьки, я вирішив піти від дружини. Набридло. Сина на ноги поставив, тепер хочу пожити на своє задоволення, — сказав сорокап’ятирічний Антон, прийшовши до батьків. Семен з Марією переглянулись.

— А як же Анечка? — перелякано спитала мати.

— Ви з нею посва рилися?

– Ні. Ми не лаялися. Я їй поки що нічого не сказав.

– Вона й не підозрює?

— Марія дивилася на сина вражено.

— Ти собі іншу знайшов?

— Запитав Семен.

— Якби знайшов іншу, то не прийшов би до вас. Чи можна я у вас поживу?

— Запитав син.

— Можна, але тільки… — почала Марія, але чоловік перебив її. — Пізно, синку. Нема вже «нас».

– Як це нема? — здивувався Антон – А так. Розлучаємося ми. Ну і квартиру nродамо і гроші поділимо. Так, Маріє?

— Ага, — закивала головою жінка, зі страхом дивлячись на чоловіка.

— Збрендили, чи що? — син від подиву вnав на стілець.

— Півстоліття разом, вас то куди потягнуло?! Ви свій вік врахували?

— А ти нас віком не нарікай! — вигукнув Семен.

— Я ось собі вже будиночок у дачному кооперативі придивився.

— Мам, але як же так? — син зі страхом подивився на матір.

— Ось так. Ти ж сам кажеш – набридло. Ось і ми хочемо на своє задоволення пожити. Хоча б на останок.

— Але ж ви ніколи не лаялися!

— Ну так і ви з Анечкою не сва рилися, — сказав Семен.

— І коли ви плануєте роз лучитися?

— А ви коли? — Та яке тепер роз лучення! — приречено зітхнув Антон.

— Мені тепер дбати про вас треба буде, а не витра чатися на оренду квартири.

— Тоді вали до дружини! І свої безглузді думки викинь з голови, — сказав Семен…

— Скільки років з тобою живу, а досі до твоїх жартів звикнути не можу, — сказала Марія, обійнявши чоловіка.

— Та я сам злякався, коли ти підтримала мене…

КІНЕЦЬ.