Син одружився два місяці тому. Живуть діти окремо. Ніби й ні на що Петрик не жалівся ніколи, але моє серце “верещало”, під любим приводом поїхати і переконатися, чи все в них добре. Вигадала, що в Інни іменини, ніби десь вичитала, купила маленького ангелика і подалася в гості, правда, за день їх попередила, бо мало чого.

Все на перший погляд добре, а прийшлося до сніданку, Ліля смажить сирнички. – Ну яка ж ти молодчинка. Це такий корисний сніданок, – наголосила я.

На другий день, зранку, те саме і всім по три тих сирнички, гарно Ліля їх якимось джемом поливає, я з’їла, але через годину я голодна, мовчу вже про Петра, який на роботі до 19-ї години. І такий сніданок в них був кожен день. Я на четвертий день не стрималася, бо вияснилося, що ті сирнички вона сама не готує, а купляє, як напівфабрикат.

– Та Петрик так довго не протягне, Лілю! Та хлопу потрібне щось ситне.

Та невістка замість того, щоб до мене прислухатися сказала: “Як вам не подобається, то не їжте. І взагалі, вам вже пора додому”

Я розумію, в них одна кімната, але мене положили на кухні. Я ж їм не заважала, то чим я її так образила? Що борщ їм зварила, чи голубців накрутила і дерунів насмажила?

Я сиділа в маршрутці, стискаючи в руках сумку. У мене на серці був такий біль, що сльози самі наверталися на очі. Як вона могла мене так виставити? Я ж із найкращими намірами… Я ж не просто свекруха, яка пхає носа в усе підряд!

Я переживаю за сина. Петрик ніколи не скаржився, але хіба він став би говорити? Чоловіки не люблять показувати, що їм щось не до вподоби, а я ж його мати! Я ж бачу, що син схуд, що очі в нього якісь втомлені, а руки – такі ж худі, як у студента на останньому курсі, коли стипендії не вистачає навіть на хліб із маслом.

Ліля мене просто виставила за двері. Я їй чимось заважаю? Що поганого в тому, що я приїхала допомогти, нагодувати? Якби мені колись свекруха вареники ліпила, я б її на руках носила! А тут – подяки ніякої, тільки цей холодний погляд:

– Вам вже пора додому.

І це після всього, що я зробила! Борщ зварила, голубці накрутила, дерунів насмажила, навіть компот з вишеньки варила – хіба це щось погано?

Я ж не винна, що в них кухня маленька, що ліжко одне! Я не в їхню спальню ломилася! Мені місця вистачило й на кухні! Що ж я такого зробила, щоб вона на мене так образилася?

Петрик мовчав. Я чекала, що він скаже: “Мамо, залишайся ще на день-другий”, але він тільки зітхнув і провів мене до зупинки. Навіть не обійняв, як раніше.

Але хіба це перший дзвіночок?

Я ще тоді помітила, як вона на мене дивилася, коли я сказала, що треба купити нормального м’яса й зварити хороший бульйон.

– Ми так не харчуємося, – відповіла вона.

А що це означає? Що тепер Петрик має їсти ті магазинні сирники до кінця життя?

Або той випадок, коли я побачила, як у них поскладена білизна. Я ж не рилася в шафах, Боже збав! Просто допомагала розвісити після прання. Ну що це таке – всі речі жмахані, не прасовані, складені абияк. Кажу:

– Лілю, так не можна. Треба ж хоч сорочки Петрику попрасувати.

Він не носить сорочок, – спокійно відповіла вона.

– А хіба це причина? Якщо не носить – значить, не має вибору! Чоловікові має бути приємно одягати випрасувані речі, а не ходити, як бог зна що!

А коли я запитала, що вони робитимуть на вихідних, Ліля знизала плечима:

– Як завжди, будемо вдома.

Я тоді ще подумала: а що ж вони за родина, якщо навіть у вихідні не виходять нікуди разом? У мій час чоловік із дружиною гуляли в парку, їздили до рідних, просто виходили пройтися містом. А ці – як чужі люди в одній квартирі.

Сиджу, думаю. І знаєш, що мене найбільше дратує? Я ж не за себе ображаюся – мені байдуже, що вона мене не приймає. Але мій син… він у мене завжди був життєрадісний, веселий. А тепер мовчазний, очі опущені, не сперечається, не сміється.

Що це – кохання чи просто побут, що так швидко з’їдає родину?

Чи, може, я сама перебільшую і треба залишити їх у спокої? Як вважаєте?

Джерело