Я, коли одружила сина, сподівалася, що стану матір’ю його обраниці. Адже є ж щасливі свекрухи, яких мало не від дня весілля невістки “мамою” звуть. Чим я гірша?

Живемо ми у двокімнатній квартирі, собі дев’ятиметрівку залишила, молодим велику кімнату віддала. Відремонтувала її, під ноги гарний килим поклала, меблі найкращі поставила – живіть!

Місяць живемо, інший, придивляюся я до невістки і душею в’яну: синку – синку, і де ж ти таку рохлю відкопав?! Такий видний, розумний, невже путню не міг собі знайти?

Мало того, що безприданниця, так хоч би гарна була, а то – маленька, худорлява, обличчя біле, як у порцелянової ляльки, а на ньому самі оченята. Як зиркне ними – наскрізь пропалює! Говорить тихо, повільна. Та в мене в її віці все від рук відлітало! Чоловіка проводить на роботу і піде у свою кімнату.

Ні, щоб зі мною на кухні посидіти, поговорити про що-небудь жіноче, чайку попити. Загляну до них, а вона лежить на дивані, згорнувшись клубочком. Стану піднімати – “Мені погано”, – каже. При надії вона, ну й що,не хвороба ж”, – кажу, а вона: “Мене нудить.”

Ось вона, нинішня молодь! Слів мудрованих нахапалися, щоб ними лінь свою прикрити. Раніше ми і слів таких не знали, працювали до останнього дня, все робили, живіт – не перешкода!

Я її по-материнськи вчу: поки чоловік на роботі, встань, приберися, килими пропилосось, а до вечері курку засмажимо, я купила. “Дякую, не потрібно курку смажити, Сергійко просив мене салат “Олів’є” зробити”! “Олів’є”?

Що ж це за їжа працюючому чоловікові?! Та й потім, я цей салат тільки до святкового столу готую! “Олів’є”! – на честь чого?! Значить материнська їжа йому тепер поперек горла стала, якщо він цю пігалицю просить готувати. Ну, гаразд! Проковтнула я образу. Курку все ж посмажила і демонстративно одна її з’їла!

Якось раз заходжу до них, дивлюся: сумка велика стоїть, битком набита. Відкрила її – білизна: постільна, скатертини, рушники…

– Іро! Що це таке?! – запитую з жахом у голосі.

– Ми завтра з Сергієм у пральню самообслуговування йдемо, там добре: швидко і зручно.

Їй-то добре, а сина мого хто пожаліє! Тиждень працює, як віл, а у вихідний, замість відпочинку – в пральню, білизну прати?! І потім – не чоловіча це справа!

– Нумо швидко витрушуй сумку! Он пральна машинка у ванній стоїть. Замочи білизну, а потім в машинку. На лоджії висохне! Бач, що надумала!

– Це не я надумала, Сергій наполіг. Мені важко велике прання подужати, поперек болить…

– А як же ти думала? Заміж вийшла, тільки щоб із чоловіком перекидатися? Заміжжя – це насамперед праця! Думаєш,це легко? Або дітей ростити – легко? Давай-но, люба, втягуйся потихеньку!

Змусила її білизну перепрати, щоправда, допомогла трохи, не могла дивитися, як вона плями ці ялозить.

Син наступного дня мені догану зробив: ти, каже, безсердечна, як могла так вчинити! А що я такого зробила?! Прання – звичайна жіноча робота.Його ж, дурника, пожаліла.

Образилася я, тиждень до них у кімнату не заходила, а тут входжу і – мало не впала. На стінах – порожньо! Тобто – абсолютно порожньо – жодного килима!

– Де килими? – питаю, а сама за серце тримаюся.

– Ми їх зняли… Вибачте… Без них легше дихається…

– Мало повітря – вікно відчиніть. А краса, затишок – як без цього?

– Затишок не килими створюють…

Бач ти – віршами заговорила! Понахваталися з телевізора! Я ці килими з такою працею наживала, для них же старалася, і ось тобі – подяка! Гаразд, думаю, і це проковтнемо, забрала килими, запхала до себе під ліжко, нехай лежать! Ще попросять, коли голі стіни набриднуть!

А нещодавно дуже вже довго невістка з їхньої кімнати не виходила – тиша така, наче немає там нікого. Чого вона там принишкла, думаю, спить, чи що? Відчинила двері – сидить за столом, пише щось.

– Чого пишеш-то? Піди, школу давно закінчила!

– Лист мамі.

– Це справа потрібна, матір забувати не можна. Молодець, що пишеш, – кажу, а сама через її плече заглядаю, цікаво ж, що вона пише про нас. Це вже мабуть про мене та про сина мова йде.

Зніяковіла вона і долонькою написане прикрила, я тільки кілька слів встигла прочитати: “…так, свекруха моя – непроста людина…” Так і є! Про мене пише, видно, скаржиться матері.

А на що скаржитися-то? Я грубого слова їй не сказала, все – для них, для них і живу.

А якщо колись зауваження зробила, то на те я й матір, щоб дітей наставляти, вчити розуму. Може, я не така грамотна, як її мати, а життя знаю.

Сваху свою, матір Ірини, я тільки на весіллі бачила: дрібненька така, ладна, інтелігентна – дітей музики вчить. Голос тихий – як вона з ними справляється?

Їхала додому після весілля – очі свої заплакані все ховала. А чого плакати-то? Що ми – нелюди якісь?

Лист цей не виходив у мене з голови. У тихому болоті, кажуть, чорти водяться. Я все чекаю, коли вона мене “мамою” назве, а вона, виявляється, кляузи на мене своїй матері пише!

Бач, як зніяковіла, коли її зненацька застала. Хотіла Сергію про лист розповісти, а потім вирішила – промовчу, не буду миру між ними руйнувати. Але образа на невістку міцно засіла в мені.

Третього дня чую з-за дверей голос її – здивувалася: то слова з неї не витягнеш, а тут – сама з собою розмовляє? Заходжу. Сидить у кріслі й казку вголос читає – з виразом! Книжка в правій руці, а лівою обережненько живіт свій погладжує.

– Ти кому це казку читаєш?

– Йому, – вона ласкаво посміхнулася і ніжно погладила живіт.

– З глузду з’їхала? Що він розуміє-то, шматок м’яса! Та й того ще немає!

Невістка навіть зачервоніла від образи:

– Як же – немає?! Ось він, штовхається, перевертається! Він… все відчуває,… переживає, коли мені погано! Він усе сприймає! Чим небезпечні стреси для майбутньої матусі.

Тим, що плід реагує на них сильніше за матір, на ньому все відбивається! Про здоров’я і розвиток дитини потрібно піклуватися ще до її появи.

Оце так мовчунка! Цілу лекцію мені прочитала. Ми нічого цього не знали, без науки виношували, і слава Богу, людей виростили.

– Ти, ніж дурницями голову собі забивати, краще збери потрібні речі – завтра раненько на дачу поїдемо. Усі люди вже картоплю викопали, а в нас – кінь не валявся.

– Добре, – не стала заперечувати невістка.

День видався теплий, сонячний, копалося легко і весело. На дачі завжди настрій гарний – приплив життєвих сил відчувається. Я раділа: одним днем упораємося.

Планувала так: Сергій копає, а ми з Ірою вибираємо і в мішки сипемо. Сергій розсудив інакше: Іра – відпочиває, їм із малюком потрібен спокій і свіже повітря, а ми – попрацюємо.

Я зашипіла, щоб вона не чула:

– Що ти носишся з нею, як із писаною торбою? А як же моя мама – десятого квітня картоплю садила – одна! – а одинадцятого мене у світ привела. І – нічого!Нормально! Чим більше фізичних навантажень, тим легше буде!

Але син стояв на своєму. Ми з ним копали картоплю, а його кохана сиділа поруч на лавочці і мовчки милувалася спритними і сильними рухами свого чоловіка.

Раптом моя лопата увійшла в щось м’яке. Я вивернула грудку землі – гніздо! Схоже – мишаче. Так і є! Я розвернула лопатою гніздо, ледь не перерізавши мишу. Вона, очманіла від страху, вискочила і помчала по пухкій землі. Панічно рятуючись втечею, миша втрачала якісь маленькі рожеві грудочки.

– Що це?! Матусю, що це?! – скрикнула, зблідши, Іра.

Ми придивилися: це були крихітні мишенята, ще голенькі, сліпі, недоношені… Ними був усіяний увесь шлях матері, що тікала. Мишенята безпомічно ворушилися, а ми, покидавши лопати, дивилися на них і не знали, що робити.

Іра якимись уповільненими рухами збирала їх у долоню, потім вимовила тремтячими губами:

– Матусю… Це ж її мишенята…

Тільки тут до мене дійшло, що “матуся” – це я! Це мене так назвала невістка – вперше! Я, яка ще не оговталася від вигляду розкиданих по землі голеньких мишенят, розгублено глянула на неї, хотіла посміхнутися, заспокоїти, але… не встигла. Іра, притискаючи до грудей мишенят, осідала, завалюючись на бік.

Ми з сином кинулися до неї – в останню мить встигли підхопити непритомне тіло.

– Мамо! Що з нею?! Треба в лікарню?! – закричав Сергій.

– Ні, синку! У неї занадто чутлива натура. Тримай її міцніше, я миттю води принесу.

Син обережно взяв на руки дружину і відніс до хати. Я принесла воду. Намочивши хустинку, прикладала її до чола та скронь невістки й тривожно придивлялася до неї. Го-о-спо-ди! Яка ж вона тендітна! Обличчя ніжне, як цигарковий папір… долоньки – дитячі… і сама, як дитя…

Як вона витримає появу дитини? Плід, кажуть лікарі, великий… Сьомий місяць – уже чоловічок! Онучок мій рідний! Піди, тобі зараз теж погано?

Що ж робити-то? Я обережно плескала невістку по щоках. Сергій, схвильований, стояв поруч і дивився на мене, як на Господа Бога.

– Це від стресу, – пояснила я синові. Майбутніх матусь потрібно особливо оберігати від стресів – від них діти страждають. Дивись – бережи її! Бачиш, яка вона в нас… вболівальниця.

Син зі здивуванням подивився на мене, немов побачив уперше.

Раптом прийшла страшна думка: пережите хвилювання може обернутися недобрим! Усе похолоділо всередині – розкидані по землі мишенята все ще стояли перед очима.

– Синку, заводь машину! – Закричала я. – Їдемо в лікарню!

Іра прокинулася.

– Не треба в лікарню. Зі мною все гаразд. Вибачте, я здається, налякала вас.

– Ще як налякала! Усе ж краще поїхати, перевіритися, хіба мало що!

Невістка поклала руку на живіт і прислухалася:

– Із малюком, здається, все гаразд. А нам… треба ж картоплю копати…

– Та гори вона синім полум’ям, ця картопля!

Я гладила маленькі прохолодні долоньки невістки, обережно прибирала з чола пасма її м’якого волосся. Щось піднімалося в моїй душі гаряче, пекуче до болю…

Сергій швидко завів машину, ми обережно посадили невістку і поїхали. У лікарні сказали, що поспостерігають за нею кілька днів і, якщо все добре – випишуть.

Приїхали ми із сином додому. Він півночі не спав, а я Бога молила, щоб усе обійшлося благополучно.

Вранці Сергій з ранку раніше в лікарню поїхав, а я вдома по господарству поралася. Що не роблю, відчуваю тугу якусь, нібито чогось не вистачає мені, а потім здогадалася: її-то й не вистачає, мовчунки моєї! Порожньо без неї у квартирі.

Син повернувся додому веселіший, каже, за кілька днів випишуть Іру, все в неї добре. І слава Богу!

Вирішила я до повернення невістки прибратися, як слід. Півдня провозилася, чистила, а потім, думаю, дай-но в них приберуся – пил витру, та килим на підлозі почищу.

Прибираю на столі, – бачу: пухкий конверт незапечатаний, глянула – матері її адресовано. Той самий лист, через який я кілька ночей не спала! Палив він мені руки, знала – недобре листи чужі читати, але… не втрималася, вирішила з перших рук дізнатися, що є насправді між нами.

Лист виявився дуже довгим, але почерк рівний, розбірливий – легко читалося:

“Дорога моя, кохана матусю! Твої листи для мене – завжди велика радість, це, як зустріч із тобою, задушевна розмова, ковток свіжого повітря…!

Скажіть, будь ласка! Чим же наше повітря їй погане!

“Люба моя, спасибі за мудрі поради, завдяки їм мені вдається вирішувати найскладніші сімейні проблеми…”

Бачиш, як виходить: мамині поради допомагають жити, а мої, виходить – заважають…

“Ти хвилюєшся про моє самопочуття, повір, воно – чудове. Як страшний сон, залишилися позаду перші чотири місяці, а зараз – усе добре.

Лікарі кажуть – наш малюк розвивається нормально, а я скажу більше: він дуже добре відчуває музику, – весь у тебе!І казки любить слухати…”

Ну, це… навіть не знаю, як назвати. Чудить дівка! Ага! Ось про сина:

“Ти питаєш, чи розуміє чоловік мій стан? Не хвилюйся, матусю, чоловік у мене чудовий! Ласкавий, турботливий – не вистачить визначень, щоб описати, який він!”

Тут ти, дівчинко, маєш рацію. Щасливий квиток витягла.

“… Сергій хоче бути присутнім під час пови дитини, а я не проти. Жінки в консультації кажуть, якщо чоловік побачить твої муки, більше любитиме. Та вже куди більше! Справа не в цьому, просто, коли він поруч, і я сильна.”

Ба-тю-шки! Що удумали! Хіба можна в це чоловіків допускати! Сором-то який! Треба з Сергієм поговорити!

“… У цьому листі, як і в попередньому, я знову відчуваю твою тривогу, коли ти запитуєш про мої взаємини зі свекрухою…”

Ага! Ось! Про мене! Раптом мені стало страшно. Може, не треба читати? Адже краще, коли не знаєш! Ну, навіщо тобі правда? Адже з нею жити! Не читай!

Я тремтячими пальцями запхнула лист у конверт і сховала його під книжку.

Увімкнувши пилосос, люто водила щіткою по килиму, але лист тягнув мене, мучив. Закінчивши роботу, довго сиділа в кріслі, розглядаючи візерунки на килимі, потім різко підвела голову, взяла лист і почала читати далі:

“Так, свекруха моя – непроста людина. Вона належить до типу людей, з якими потрібно пуд солі з’їсти, щоб дізнатися їхню сутність. Я вже писала тобі, що наше перше враження про неї виявилося оманливим, і тепер, проживши з нею півроку пліч-о-пліч, я з радістю запевняю тебе: Марія Олександрівна – дивовижна жінка! Вона, якщо полюбить, життя покладе за цю людину. Але її любов потрібно заслужити, а це непросто. У неї своє бачення життя, в чомусь нам незрозуміле, застаріле, але… справедливе.

Так, вона грубувата, але добра і щира в усьому, навіть у своїх помилках. Свекруха – вірна і надійна людина. Матусю, ти мене, звичайно, зрозумієш і не образишся за те, що я називаю її “мамою”. Щоправда, поки що не вголос. Вона ще не сприймає мене як свою дочку. Але час усе розставить на свої місця, я впевнена.

І, щоб назавжди закрити тему, яка тебе хвилює, скажу: якою б вона не була, вона гідна любові й поваги вже за те, що виховала найпрекраснішого на Землі чоловіка – мого чоловіка”.

Усе це я прочитала залпом, навіть задихнулася. Найбільш лайливі слова не вразили б мене так, як ці. До лайки ми звикли, знаємо, як відповісти. А тут…

Це треба ж, як вона мене по кісточках розклала! Я сама про себе того не знала…

Слова невістки пестили серце, але викликали в душі незрозумілу тривогу, навіть… біль.

– Дитинко моя,… мила… А ти, стара курка, вчити її життю зібралася… Вибач мені за янгельське терпіння твоє…

Я до вечора сиділа в їхній кімнаті, згадувала все своє життя і запитувала, а що хорошого в ньому було? І знаєте, що відкрилося? Усе-все найкраще і найважче, що в житті було – із сином пов’язано. Без нього – і згадувати нічого.

Виходить, у дітях наша найбільша радість і найбільший біль. Вони-то, діти, виявляється, розумніші за нас, тому що вглиб і вдалину дивляться, а ми – все назад озираємося. Де вже зрозуміти одне одного!

Через два дні на третій – молоді приїхали. Сергій жвавий, радістю світиться, а Іра мовчить, усміхається та ходить квартирою і все розглядає.

– Загубила що, дитинко моя? – питаю. Вона подивилася на нас із Сергієм поглядом, від якого пень зацвіте, і каже:

– Скучила,… – а потім пустотливо так: – Мамо, ми з Сергієм торт купили, поп’ємо чайку?

Сиділи ми втрьох на кухні, пили чай, розмовляли, і мені раптом здалося, що заради цих ось щасливих хвилин я, напевно, своє життя прожила.

Дочекалася я, поки Сергій із кухні вийшов, сіла поруч із невісткою і сказала:

– Вибач, донечко, але лист твій мамі я … того… і відправила…

– Я не встигла… дякую! – вона розуміюче посміхнулася.

– Це тобі дякую… за науку, – а про себе подумала: і мишці – теж…