Зінаїда сиділа сама у своїй хаті і плакала. Вони з чоловіком побудували його своїми руками та створили теплий та затишний будинок для своєї родини та гостей. Але їхній син, Василь, не був задоволений їхнім простим життям і поїхав у місто шукати своє щастя там.

Коли Зінаїда овдовіла, Василь рідко відвідував її і навіть не пам’ятав про день народження рідної матері. Через роки Василь та його дружина вмовили Зінаїду продати будинок, пообіцявши їй новий будинок поряд із ними.

Але як тільки Зінаїда переїхала до них, вона виявила, що її заселили в комірчину і поводяться з нею як із прислугою.

Онук не виявляв поваги до неї, а сім’я їла окремо від неї. Почуваючись самотньою та неоціненою, Зінаїда вирішила повернутися до свого села.

Але коли вона приїхала, то виявила, що на місці її старої оселі стоїть сучасний котедж. Тоді вона сіла на лаву, і раптом до неї підійшла добра жінка на ім’я Поліна і запросила її до хати на чай.

Поліна показала Зінаїді свій будинок і запропонувала їй пожити у неї як нянька для двох маленьких дочок. Зінаїда погодилася, і незабаром виявила, що діти її дуже люблять і плекають, називаючи “бабусею”.

Вона вчила їх пекти пироги, вишивати і читала їм казки. Тим часом син та невістка Зінаїди навіть не помітили, що її немає вже досить довгий час.

Вони планували відправити її в будинок для людей похилого віку і, здавалося, не дбали про її почуття і благополуччя зовсім.

Зінаїда знайшла нову родину в особі Поліни та її дочок і нарешті відчула, що її цінують та люблять. Вона вважала Поліну своєю новою дочкою, а дівчаток – улюбленими онуками.

Озираючись на свій старий будинок, на місці якого тепер стояв новий, вона зрозуміла, що любов і доброта важливіші за матеріальні блага.

КІНЕЦЬ.