Із чоловіком ми вже давно – 12 років. Ми маємо дитину 5 років. Але сім’я у нас дивна — чоловік весь час збирає гроші: то на авто, то на нереалізовані мрії у вигляді катера та будинку.

Грошей на життя ніколи не давав ні на виховання дитини, ні на побут, каже: «Адже ти теж заробляєш, так от вистачить кричати, а я збиратиму». Збоку здається, що навпаки дбайливий, цілеспрямований, і для друзів він найкращий. А я на кшталт тієї, хто сварить постійно.

Проблеми почалися на побутовому ґрунті. Живемо ми в його залишеній у спадок квартирі, але оскільки нам мало місця, мене весь час хвилює питання: чому ми, маючи дві однокімнатні (у мене теж є квартира), змушені тулитися з дитиною в цій.

Дитині скоро до школи, а він все каже: «чекай, я накопичу скоро на будинок», але я розумію, що це нереально. Пропонувала об’єднати обидва житла та жити в нормальних умовах.

Але він категорично не хоче продавати свою квартиру. У підсумку за ці роки, а за останній рік особливо, відсутність допомоги з його боку, матеріальної та моральної, призвели до того, що він став мені байдужим.

Все більше я почала вирішувати все сама — і мені це сподобалося. Нещодавня моторошна сварка, коли він нас уночі вигнав з дитиною на вулицю під крижаний дощ, стала останньою краплею.

Я пообіцяла собі, що все, тепер я мушу піти. Але оскільки є багато «але», змушена була повернутися до нього.

Загалом, вирішила продати свою квартиру та переїхати до ближнього міста. І тут раптом він почав виявляти участь у долі дитини.

Почав говорити про майбутню покупку спільної квартири. Я зовсім заплутала.

Попереду хоч і невідоме, але спокійне життя без його гулянок та постійного накопичення грошей, у результаті якого я все тягну сама.

З іншого боку, він почав виправлятися чи що це? Я вже не розумію. І з ним важко, і самотнє майбутнє лякає.

КІНЕЦЬ.