Сім’я переїжджала в нову квартиру. Білий, старий кіт, якого звали Сніжок і який ріс разом із дітьми, залишився тепер із дідусем і бабусею. Вони не дуже його любили.

Його знайшли й принесли діти, але коли вони виросли й роз’їхалися, кіт раптом став нікому не потрібен. Його посували й проганяли з кімнати в кімнату, а він усе чекав. Чекав, що повернуться його улюблені дітлахи.

Родині довелося продати велику квартиру, яка виявилася завеликою й не по кишені. Вони переїхали в маленьку двокімнатну квартирку – більшого їм тепер не треба було. У день переїзду літній чоловік посадив великого білого кота, якого звали Сніжок, у переноску, відвіз на інший кінець міста й випустив біля сміттєвих баків.

– Нічого, – казав він дружині, – проживе. Не перший він і не останній. Але кіт нікуди не пішов. Він не міг повірити, що його покинули. Багато днів він боявся відійти, усе сподіваючись, що приїде машина й хтось покличе його.

Та чудес на цьому світі не буває.

Голод, холод і спрага зробили своє. Сніжок спостерігав за іншими здичавілими котами й навчився. Навчився діставати їжу зі смітників, пити з калюж і ховатися від собак. Із білого вгодованого красеня він перетворився на сірого худого кота зі скуйовдженою шерстю.

Маленький пухкенький хлопчик, якого звали Тарасик, завжди потрапляв у халепи. Йому часто перепадало за повноту, за задумливість і за те, що любив класичну музику. Так вони й зустрілися. Одного разу, після чергової порції неприємностей, Тарасик сидів на бордюрі, схлипуючи й намагаючись з’їсти бутерброд із рюкзака. До нього підійшов великий худий кіт невизначеного кольору. Голодними очима він подивився на бутерброд і тихенько жалібно нявкнув. Тарасик поперхнувся бутербродом, подивився на пухнастого страждальця й сказав:

– Сідай поруч. Я не страшний. Я котів люблю. – І, витягнувши з бутерброда котлету, поклав її поруч, а сам доїдав булку.

Кіт обережно підійшов, сів поруч і почав їсти свою частину бутерброда.

Тепер Тарасик перестав плакати. У нього з’явилася своя велика таємниця. Він виходив із дому, сідав на звичне місце, і за кілька хвилин підходив його новий пухнастий знайомий. Так вони й обідали: кіт – котлетою, а Тарасик – булкою.

Одного дня батьки вирішили обережно простежити, що сталося з їхнім сином і куди він тепер ходить, якщо не повертається додому брудним і з зіпсованим одягом.

Вони тихенько стежили за ним. Не знаю, що вони сподівалися побачити, але коли побачили, як їхній син сідає на бордюр у кутку сусіднього двору й годує старого кота зі скуйовдженою шерстю своєю котлетою, а потім гладить його й розмовляє, влаштували вдома сімейну нараду.

На цю раду викликали Тарасика. Батько встав і сказав:

– Синку, ми з мамою зовсім випадково побачили, куди ти ходиш і кого годуєш.

Тарасик хотів закричати, пояснити, щоб кота не чіпали, адже це його друг. Але батько підняв праву руку й продовжив:

– Я пишаюся тим, що в мене такий син. Я пишаюся тобою, синку. Ти виростеш справжньою людиною. І ще одне. Приводь додому свого товариша. Нехай живе з нами, ми знайдемо, чим його нагодувати.

Тарасик кинувся до батька й обійняв його. Тато підняв його на руки й поцілував. Хлопчик схопив котлету, вибіг у двір і помчав на своє заповітне місце. Кіт, як завжди, чекав його. Тарасик кинувся до нього, погладив, узяв на руки й поніс. І вперше за весь цей час Сніжок відчув, як затремтіло його закам’яніле серце. Він притиснувся головою до теплої дитячої щоки й тихенько нявкнув.

Тепер величезний білий і вальяжний кіт Сніжок проводжає свого товариша Тарасика до школи й зустрічає його. Вони сідають за стіл обідати, хлопчик гладить свого білого друга по голові, а той усміхається.

А ви кажете, чудес на цьому світі не буває.

Бувають!