Якось уранці я собі спокійно пив каву та нікого не зачіпав. Раптом пролунав телефонний дзвінок і на екрані засвітилось ім’я тещі. Я був здивований, адже зазвичай вона до мене не телефонує. Хіба що тільки із Днем народження привітати. Але тоді не був мій День народження. Я відповів, а мені говорив досить сумний голос:

– Сніжана ще спить?

– Так, але якщо щось важливе, то я можу їй передати слухавку.

– Ні, будити не треба. Просто хотіла сказати, що її батька повезли в лікарню. Він дуже погано себе почував, зараз відвезли до лікарні, а там повний безлад. Місць нема, персонал зайнятий, навіть аналізи нормально зробити не можуть. Ну але ви не переймайтесь і не втручайтесь, Вітька сказав, що все зробить.

Щоб ви собі розуміли, то Вітька – це її молодший син, брат моєї дружини. Він закінчив медичний коледж, проте спеціаліст з нього ніякий. Ні досвіду роботи, ні завдатків, ні любові до своєї справи. Та це не заважає йому сміливо ставити свої діагнози рідним людям.

За тестя я дуже переживав, але якщо вже попросили не сунути свого носа, то нахабно лізти я не буду. Хоча, насправді було образливо, що уже не вперше мої намагання допомогти ігнорують.

І головне, ніхто не вчиться на своїх помилках. Минулого року Вітя із своїм другом так лікували тестя, що він мало не згорів через запалення легень. Тоді я встиг завезти його до приватної лікарні, де чоловіка мало не з того світу витягали. Ледве не загнав батька у могилу, а тепер знов лізе.

Також відразу після того, як ми з Сніжаною одружились, захворіла і сама теща. Синок сказав, що це звичайний грип, а виявилось зовсім по-інакшому. Тоді і для жінки мало реанімацією справа не закінчилась. Мені та дружині і слова ніхто не сказав.

На цей раз я вирішив також не сунути носа. Якщо моя допомога непотрібна і не поцінована, то для чого напружуватися? Більше нікому добрим я не буду. Та і Сніжану попередив, що не планую вмішуватись, хай не ображається.

Мені гірко усвідомлювати, що ось такий Вітька пів міста людей може на той світ звести. І ніхто нічого заподіяти не може. Тут і так люди хворіють, а ще й лікарі антилікуванням займаються. Я хоч пообіцяв, що не буду втручатись. Та тепер що не роблю, то мучить совість. Може, потрібно було все-таки поїхати до лікарні?

КІНЕЦЬ.