Горе в щасливу сім’ю прийшло так несподівано, що навіть складно було повірити. Учора в них усе ще було добре. Мама сиділа з молодшим сином удома, тато непогано заробляв, середня донька ходила до школи і почала навчатися грі на фортепіано, а старша вступила до інституту.

Усі одне одного любили, дбали, відпочивали разом. І одного дня все зруйнувалося.

Батьки вирушили за покупками. Старша донька Надя сиділа з молодшими. Поки Віра робила уроки, Тимур намагався зібрати пірамідку.

– Неправильно, спочатку треба жовте. Хлопчик, якому нещодавно виповнилося два рочки, радісно показував синє кільце.

– Ні, – посміхнулася Надя. – Це синє, а жовте – ось!

І в той момент, коли кільце опинилося на своєму місці, пролунав дзвінок мобільного.

А наступної секунди з горла Надії вирвався крик.

– Ваші батьки потрапили в аварію, мої співчуття…

Ця фраза ще довго дзвеніла в Наді у вухах. Сказана вона була буденним тоном, наче й не страшну новину щойно повідомили.

Батьки Наді, Віри й Тимура потрапили в аварію. Лобове зіткнення на великій швидкості. Якийсь лихач вискочив на зустрічну смугу, залишивши дітей сиротами.

Що було далі – кошмар для будь-якої людини. Тітка Тамара, мамина сестра, допомагала все організувати. Віра впала в депресію і ні з ким не хотіла розмовляти. Лише Тимур особливо нічого не розумів, тільки постійно смикав Надю, питаючи, де мама. І від цього в неї завжди сльози на очах виступали.

Похорон минув, а разом із тим і прийшло розуміння, що потрібно думати про майбутнє. І як би Наді не хотілося зараз зануритися у своє горе, вона розуміла, що потрібно щось вирішувати.

І тут же на неї звалився непосильний тягар відповідальності. Вона повнолітня, і в неї залишилися брат і сестра. І якщо сестрі було вже десять, і вона була досить самостійною, то братику тільки два роки виповнилося. Він ще навіть до садочка не ходив.

А Надя в інститут вступила, у неї навчання. Та й, що гріха таїти, не готова вона була в такому віці виконувати роль матері.

Віра так само була в депресії, і з нею було важко. Тимур вередував, бо хотів до мами. А Надя хоч і була за мірками закону дорослою, за фактом сама ще залишалася дитиною.

А треба ще й гроші десь брати. Звісно, якщо вона оформить опікунство, то буде щось отримувати, але цього на них трьох явно не вистачить.

Кидати інститут вона не хотіла. Вона так наполегливо вчилася, щоб туди вступити. А тепер виходить, що її труди марні?

А якщо не кидати навчання, як викручуватися? Потрібно ж піклуватися про брата, ще й працювати якось потрібно.

Ночами Надя не спала. Усе думала… Проклинала того водія, який позбавив її батьків, а водночас украв у дітей щасливе дитинство й у неї її молодість.

Через тиждень після відходу батьків Надя здалася. Вона вирушила до своєї тітки в надії, що та їй допоможе.

– Тітко Тамаро, ну не можу я замінити їм батьків. Візьміть ви опіку, а я допомагатиму, чим зможу. Посидіти, відвести в садок, погуляти.

Тітка Тамара якось зам’ялася. Вона не була готова до такої розмови.

– Надійко, ну куди мені ще двоє? У мене в самої троє діточок, я з ними ледве-ледве справляюся. Молодша тільки-тільки в садок пішла, а я на роботу вийшла. А тут знову треба буде сідати вдома, займатися Тимуром.

– Ми можемо влаштувати його в приватний дитячий садок, якщо не візьмуть у ясла, – запропонувала Надя. – Я буду підробляти, буду оплачувати цей садок.

– Вибач, але не можу, – промовила тітка Тамара.

– Ну, хоча б Тимура візьміть! – вмовляла Надя. – З Вірою я якось упораюся, за нею хоча б стежити постійно не треба. Ну от скажіть мені, як я маю поєднувати навчання і маленьку дитину? Мені ж ніхто не допоможе!

– Я розумію, що тобі важко. І єдине, що можу порадити – здай їх у дитбудинок.

– Ви серйозно? – жахнулася Надя.

– Серйозно. Ти собі всю молодість загубиш, потім ненавидіти їх будеш. А в дитбудинку зможеш їх відвідувати, напевно, можна домовитися, щоб тобі дозволили іноді забирати їх додому. Надійко, – посміхнулася тітка Тамара, – я тобі дуже співчуваю.

І впевнена, що ніхто тебе не засудить. Ти зовсім молода дівчинка, тобі їх не потягнути. І мені не потягнути. Тож у тебе один лише варіант.

Надя поверталася додому і всерйоз думала над пропозицією тітки Тамари. Вона дуже втомилася. Була виснажена морально, а скоро ще й навчання мало розпочатися. Вдома взагалі був жах! Їй навіть повертатися не хотілося.

Віра, яка розучилася посміхатися, Тимур, який став дуже примхливим. І всі чекають чогось від неї, ніби Надя найсильніша. А вона зовсім не сильна, вона теж тільки-тільки втратила батьків. І як їй з усім цим упоратися?

Можливо, тітка Тамара має рацію, і якщо Надя занапастить своє життя, то потім ненавидітиме брата з сестрою.

Та й яка з неї мама? Вона сестра, і тільки. Напевно, у дитбудинку буде більше догляду. Принаймні Наді дуже хотілося так думати.

Вона повернулася додому. З Тимуром Надя попросила посидіти сусідку. Відпустивши тимчасову няню, дівчина сіла на диван і стала думати, як повідомити про своє рішення Вірі. Як пояснити, що в неї немає сил їх виховувати.

По щоках текли сльози. Тимур підійшов до своєї сестри і забрався до неї на руки.

– Не плач, – промовив він, притискаючись, – я тебе люблю.

Ці слова не допомогли, Наді стало тільки гірше. І в цей момент вийшла Віра з кімнати. За останні дні вона сказала всього кілька слів.

Вона сіла поруч із Надею на диван, а потім притулилася до неї.

– Ти ж нас не кинеш? – тихо запитала вона.

І в цей момент Надя зрозуміла, що просто не зможе. Вона не буде щаслива, якщо її улюблені брат і сестра будуть у дитбудинку. Їм усім важко, вони всі втратили батьків. І зараз вони мають як ніколи бути поруч одне з одним. Бути опорою і підтримкою.

– Ні, звісно, не кину. Я оформлю опікунство. Сподіваюся, мені його схвалять.

Надя влаштувалася на роботу. Опікунство їй схвалили, і діти залишилися в сім’ї.

Вранці вона відводила Тимура в садок, у якому, на щастя, пішли їй назустріч і прийняли брата в ясельну групу. А ввечері Тимура забирала Віра, бо після навчання Надя бігла на роботу. Віра ж годувала брата і вкладала спати. А ближче до ночі поверталася Надя.

Було дуже складно. Але вони всі зібралися, і ніколи не скаржилися на труднощі.

Надя закінчила інститут, вийшла на роботу. Відразу стало простіше, та й Тимур уже на той час підріс і готувався до школи.

Щоразу, коли їх відвідувала тітка Тамара, вона зворушувалася тим, які вони дружні й сильні. Надя ніколи нікому не розповідала про свою розмову з тіткою, і їй було нудно слухати її захоплені промови. Адже це вона пропонувала здати дітей у дитбудинок, та й допомоги від неї ніколи не було. Усього домоглися вони втрьох: Надя, Віра і Тимур.

Коли Надя зустріла майбутнього чоловіка, відразу сказала йому про те, що в неї двоє дітей. Так, це її брат і сестра, але вона замінила їм матір, і вони в неї на першому місці.

Коли Надя вийшла заміж, Віра вже вступила до інституту. Навчалася вона в іншому місті, і просто приїжджала в гості. А ось Тимур жив із Надею та її чоловіком, і чоловік Надії дуже добре його прийняв.

А хлопчик-підліток був радий чоловічій увазі. Тому що її дуже сильно не вистачало. А тут у його житті з’явилася і риболовля, і походи в тир.

Якось раз, коли Віра приїхала в гості, вона сказала, що дуже вдячна своїй сестрі. Їй зараз було стільки ж, скільки тоді було Наді, коли не стало батьків. І вона не уявляла, як Надя змогла звалити на себе таку відповідальність.

– Я б не змогла, я не така сильна, як ти, – промовила Віра.

– Це тобі тільки здається, – усміхнулася сестра. – Сили з’являються тоді, коли потрібно захистити своїх близьких. І ми просто не уявляємо, наскільки ми сильні. Ну і в мене була підтримка, ви з Тимуром завжди мені допомагали, ніколи не скаржилися на складнощі.

– Ми просто дуже боялися тебе втратити, – зізналася Віра.

Жодного разу за життя Надя не пошкодувала про своє рішення. Коли в неї з’явилися свої діти, вона з жахом думала про те, що могла своїх тоді ще маленьких брата і сестру здати в дитбудинок. Вона б собі такого не пробачила. І добре, що в неї вистачило сміливості замінити їм батьків.