– Та кому ти взагалі потрібна, стара калоша? Ти всім тільки в тягар! Ходиш тут, смердиш! Була б моя воля, я б тебе… А доводиться терпіти. Ненавиджу!

Поліна мало не похлинулася чаєм. Щойно вона розмовляла зі своєю бабусею, Зінаїдою Сергіївною, по відеозв’язку. Та відійшла на хвилинку.

– Почекай, сонечко, я зараз повернуся, – сказала вона, підійнялася з крісла, крекчучи, і вийшла в коридор.

Телефон залишився на столі. Камера ввімкнена, мікрофон – теж. Поліна тим часом перейшла на екран комп’ютера. А потім… Сталося це. Голос, що доносився з боку коридору.

Поліна подумала, що їй почулося. І, мабуть, вона б так і вважала, якби не глянула на телефон. Судячи зі звуку дверей, у кімнату хтось зайшов. На екрані з’явилися спочатку чужі руки, потім стало видно бік, потім – обличчя.

Оля. Дружина брата. Так, голос теж був її.

Жінка підійшла до ліжка бабусі та підійняла подушку, потім матрац, пошарила під ним рукою.

– Сидить вона тут, чаї ганяє… Хоч би скоріше богу душу віддала, слово честі. Чого тягнути гуму. Все одно толку від тебе немає, повітря коптиш і метри займаєш… – бурчала невістка.

Поліна не ворухнулася. На кілька секунд вона навіть затамувала подих.

Згодом Оля пішла, так і не помітивши камеру. А за кілька хвилин повернулася і бабуся. Вона посміхнулася, але ця посмішка не торкнулася її очей.

– А ось і я. До речі, я ж не питала, як у тебе з роботою? Все гаразд? – Запитала бабуся, як ні в чому не бувало.

Поліна уривчасто кивнула. Вона все ще намагалася переварити отриману інформацію, хоча все всередині вимагало просто піти та виставити цю нахабну дівчину за двері. Зараз же.

Зінаїда Сергіївна завжди здавалася Поліні залізної леді. Ні, вона ніколи не підвищувала голосу. Просто в ній була та сама вчительська суворість, яка відточувалася роками у шкільних кабінетах, у розмовах з дітьми та їхніми батьками.

Сорок років вона викладала літературу. Діти її любили: Зінаїда вміла зробити цікавою навіть класику.

Коли не стало діда, вона не здала, але її ідеальна постава змінилася легкою сутулістю. Вона стала рідше виходити надвір і частіше хворіти.

Посмішка вже не була такою широкою. І все ж таки Зінаїда не втратила звичну бадьорість. Вона вважала, що всі віки прекрасні, і насолоджувалася життям, навіть зараз.

Поліна завжди любила бабусю за те, що поряд із нею було безпечно. З нею жодні проблеми не страшні: розбереться із чим завгодно.

Свого часу Зінаїда віддала онукові дачу, щоб той міг заплатити за навчання, а внучці – останні накопичення, які та пустила на іпотеку.

Коли брат Поліни, Гриша, після весілля поскаржився на дорогу оренду, бабуся сама запропонувала кімнату.

Мовляв, в трикімнатній, місця всім вистачить, заразом і нагляд. Ну а що як тиск підніметься, чи цукор скакне?

– Все одно мені нудно. А молодим допомога зайвою не буде, – говорила вона з ентузіазмом.

З Грицька був нагляд, а Поліна тим часом допомагала бабусі з продуктами, ліками та навіть комуналкою. Зарплата дозволяла, а совість – не дозволяла залишатися осторонь.

Іноді Поліна давала готівку, іноді переказувала гроші на карту, а іноді, знаючи бабусю та її звичку відкладати на чорний день, сама привозила їжу.

Внучка купувала рибу, м’ясо, молочку, фрукти. Словом, все, щоб бабуся повноцінно харчувалася.

– Це твоє здоров’я. Особливо, при твоєму діабеті, – говорила Поліна.

Бабуся дякувала, але ховала погляд. Їй ніби було ніяково «напружувати» когось.

Оля, дружина Грицька, з самого початку здавалася Поліні якоюсь слизькою. М’який голос, нудотна ввічливість, а в очах – холод.

Оцінювальний погляд, у якому не було ні тепла, ні поваги. Але Поліна не лізла. Це чужі стосунки. Вона лише питала у бабусі, чи все гаразд.

– Все добре в нас, люба, – запевняла Зінаїда. – Оля готує, будинок тримає у чистоті. Молода ще, звичайно, та нічого. Досвід – справа наживна.

Нині Поліна розуміла, що це брехня. На людях Оля була лагідною вівцею. Але коли не було свідків…

– Бабуль, я все чула… Що це щойно було?

Бабуся застигла на мить, ніби погано почула, а потім відвела погляд.

– Та це нічого, Поліно, – Зінаїда зітхнула. – Оля просто втомилася. У них зараз складний період, Грицько все на вахтах. Ось і зривається.

Поліна, примруживши очі, розглядала бабусю так, ніби бачила вперше. Вона помічала кожну нову зморшку, усвідомлюючи, що в погляді Зінаїди більше немає колишньої бадьорості.

Впертість залишилася, втома теж на місці. А ще з’явилося дещо нове. Страх!

– Зривається? Бабусю, ти взагалі чула, що вона тобі сказала? Це не зрив. Це…

– Полю… – перервала її Зінаїда Сергіївна. – Мені не важко потерпіти. Ну подумаєш, розлютилася! Молода вона гаряча. А я і справді стара. Мені багато не треба.

– Так, бабуль. Не треба з мене недолугу робити, – не витримала Поліна. – Або ти зараз все розповідаєш, або я сідаю в машину і їду до тебе. Вибирай!

Бабуся на кілька секунд замовкла. Потім важко зітхнула, опустила плечі та поправила окуляри. Ілюзія тріснула. Тепер на Поліну дивилася не та усміхнена, вічно сильна жінка, а забита бабуся.

– Я не хотіла говорити, – сказала вона. – Ти ж у роботі, у турботах. Навіщо тобі ці чвари? Я думала, все утрясеться…

Історія з Олею, як виявилося, була набагато довшою, ніж Поліна собі уявляла. І куди бруднішою.

…Молоді заявилися до Зінаїди з величезними валізами та наполеонівськими планами накопичити на іпотеку за пів року. Бабуся спочатку навіть раділа.

Квартира ожила: вранці чулися кроки, на кухні постійно хтось щось готував. Були розмови та сміх, хай і трохи натягнутий.

Оля спочатку намагалася: пекла пиріжки, подавала чай бабусі, кілька разів навіть зводила її в поліклініку.

А потім Гриша поїхав на вахту і все різко змінилося.

– Спочатку вона була просто дратівлива, – розповідала Зінаїда. – Ну, я думала, що це через Гриця. Потім вона почала забирати продукти собі.

– Говорила, що ти все одно купуєш багато. Говорила, що їй потрібніше, їй ще дитину носити, що вона молода. Ну, а я що? Мені багато не треба, скинути вагу навіть корисно.

Виявилося, що Оля випросила у бабусі грошей у борг. Зінаїда віддала з того, що Поліна давала їй на ліки.

На ці гроші Оля купила собі холодильник, поставила прямо у свою кімнату, та повісила замок на двері. Все найсмачніше, що привозила Поліна, виявлялося там.

Гроші бабусі, ясна річ, ніхто не повернув. Навпаки, згодом Оля ще й почала шукати у Зінаїди заначки, та обчищати їх.

– Телевізор вона забрала. Сказала, що він зір псує, – бабуся зітхнула і витерла очі пальцями, скидаючи сльози.

– Інтернет також періодично вимикає. А мені … мені ж дзвонять, я новини читаю, рецепти дивлюся … Я, як за ґратами іноді.

– А Гриші ти нічого не казала? – Запитала Поліна.

Бабуся похитала головою.

– Вона сказала, якщо я скажу, то вона… розповість усім, що через мене дитину втратила. Що я їй нерви тріпала.

– А я й не знаю, чи була вона взагалі в положенні. Але вона сказала, що її всі пожаліють, а мене ненавидітимуть.

Поліна вкотре не знала, що відповісти. Хотілося кричати, хотілося проклинати невістку. Але натомість вона сказала:

– Бабусю, з тобою ніхто не має права так поводитися. Ніхто! Ні молоді, ні старі, ні свої, ні чужі!

Бабуся розплакалася. Поліна ласкаво заспокоювала її, хоча сама вже розуміла, що настає буря. Вона не мовчатиме.

За пів години Поліна з чоловіком уже їхали до Зінаїди. Вона дорогою окреслила йому ситуацію. Він спочатку не міг повірити, але приводу запідозрити дружину в обмані не було.

Бабуся відчинила двері одразу. Вона розгублено смикала пальцями якусь ганчірочку і намагалася не дивитися в очі.

– Ой, а чого ви без дзвінка? Я б хоч чайник поставила…

– Ми не по чай приїхали, бабусю, – спокійно відповіла Поліна. – Ми тут за справедливістю. Де Оля?

– Вона кудись пішла. Мені ж не повідомляють… Ну, проходьте, коли приїхали.

Зінаїда Сергіївна відступила убік, пропускаючи їх. Поліна одразу пішла на кухню. Холодильник і справді був майже порожній.

Вона знайшла пару пакетів простроченого молока, десяток яєць, солоні огірки в банці, вкриті пліснявою. У морозилці – лише крига.

Поліна обернулася до Микити, і той кивнув головою. Далі діяли швидко. Спальня Олі, як і передбачалося, була зачинена. Замок дешевий, не хитрий. Микита розкрив його однією викруткою.

У Олі справді був холодильник. Усередині Поліна знайшла ті самі йогурти, які вона привезла бабусі кілька днів тому. А ще – сир, домашню ковбасу, навіть огірки та помідори.

Поліна була дуже роздратована, але намагалася тримати себе в руках. Вони з чоловіком вирушили в «засідку» до бабусиної кімнати.

Оля повернулася додому за пів години.

– Хто торкався моїх дверей?! – закричала вона і вже стиснула кулаки.

Але тут із кімнати Зінаїди з’явилася Поліна.

– Я.

Оля різко затнулася, її очі забігали. Пару секунд вона мовчала, а потім знову спробувала піти у звичне хамство.

– Ти взагалі хто така, щоб у мою кімнату лізти?

Поліна підійшла до неї впритул і подивилася зверху вниз. Невістка була помітно нижчою.

– Я онука господині цієї квартири! А ось хто ти? – Жінка примружилася. – У тебе є десять хвилин на збори! Інакше свої дрібнички ловитимеш під вікнами. Зрозуміла?

– Я Гриші пожаліюся!

– Жалійся, кому завгодно! Гриші тут немає! Якщо доведеться – за волосся тебе виволочу звідси!

Оля пирхнула, але все ж метнулася в кімнату і почала жбурляти речі в сумку. Вона лаялася на ходу, намагалася зачепити Поліну, але та лише спостерігала за тим, що відбувається з кам’яним обличчям.

Бабуся стояла в передпокої, витираючи сльози рукою.

– Поліночко… Ну, навіщо так… Скандал, люди почують…

Тільки тоді Поліна зірвалася з місця, підійшла до Зінаїди та обійняла її.

– Це не скандал, бабусю! Ми просто виносимо сміття!

Ночували вони у Зінаїди, а наступного дня забили їй холодильник продуктами, а аптечку – ліками. Коли бабуся проводжала їх, вона плакала.

Поліна сподівалася, що не через почуття провини та страху перед самотністю. Внучка суворо заборонила пускати Олю назад, навіть, якщо та сунеться.

Того ж дня Поліні подзвонив Грицю. Він кричав так, що телефон аж вібрував.

-Ти божевільна? Оля у сльозах! Де їй тепер жити? Ти думаєш, тобі все можна, бо маєш гроші?

Поліна просто кинула слухавку. Через кілька годин вона записала голосове:

– Ти краще розібрався б спочатку. Оля твоя, бабусю мордувала, голодом морила. Нагадаю, що бабуся свого часу тобі останнє віддала! Якщо знову приповзеш до неї з цим стервом — вуха обом відірву.

Гриша нічого не відповів. Та й не треба було.

Оля, як з’ясувалося, тимчасово влаштувалась у якоїсь подруги. У соцмережах вона ставила статуси про «токсичну рідню» та «дволиких людей». Гриша ставив вподобайки. Більше Поліна нічого про них не чула.

У квартирі Зінаїди стало затишно, хоч і тихо. За кілька тижнів вона попросила Поліну навчити її дивитися серіали на смартфоні. Бабуся почала з «Майстра та Маргарити», потім перейшла на комедії. Іноді вони дивилися фільми разом.

– Ой, давно я так не реготала, – зізналася бабуся одного разу. – У мене, аж щоки болять. З незвички.

Поліна лише усміхнулася. Тепер у неї на душі було спокійно! Колись бабуся захищала її, а зараз вона захищала бабусю.

І це по-людськи, та по-справедливому! Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.