Субота. Ранок. Телефон дзвонить, а я, ще з чашкою недопитої кави в руках, відповідаю:

– Алло, доню, як справи?

– Привіт, мамо. У нас із Дмитром невелика проблема. Ти сьогодні можеш посидіти з дітьми? – голос Оксани звучав звично, наче це питання було чимось таким же буденним, як “Який сьогодні день?”.

– А що трапилося?

– Нам треба поїхати на ювілей до його друга. Це важливо, мамо. Не підведи.

– Але ж я планувала сьогодні у парк сходити і нарешті трохи відпочити…

– Мамо, ти ж бабуся! Тобі що, шкода часу для онуків?

І ось я, вже вкотре відкладаючи свої справи, зустрічаю онуків на порозі. Вдень вони ще веселі й чемні, але ближче до вечора починаються нескінченні суперечки: Софійка не хоче ділитися іграшками з Максимком, той ображається, вмикає плач, і ось уже весь будинок гуде, як вулик. І тут я ловлю себе на думці: це стало постійним.

Коли народилася Софійка, я була першою, хто підтримав Оксану. Вона тоді плакала:

– Мамо, як я з цим справлюсь? Я ж ще нічого в житті не встигла!

Я її заспокоювала:

– Доню, всі через це проходять. Ти впораєшся. І я поруч.

Після народження другої дитини, Максимка, ситуація стала складнішою. Дмитро постійно на роботі, Оксана перевтомлена, а я, здається, перетворилася на “рятівний круг”.

Щовихідних я доглядаю за онуками, бо в Оксани “важливі справи”. Вони з Дмитром їздять то до друзів, то на відпочинок, то просто “перепочити від рутини”. А мені, здається, ніхто не дає права на відпочинок.

Кілька тижнів тому сталася неприємна ситуація. Софійка й Максим гралися подушками і так захопилися, що Максим штовхнув сестру в напрямку дверей. Софійка ледве не зачепила голову. Я ледь встигла тоді. Розказала Оксані, сподіваючись на підтримку. А натомість почула:

– Мамо, ти ж маєш слідкувати краще! Як можна так недбало залишати дітей?

Тоді я вперше всерйоз задумалася: чому я дозволила їй і Дмитру перетворити мене на безкоштовну няню? Коли ми були молоді, мої діти росли поруч із нами. Ми не перекладали їх на когось іншого, не шукали від них втечі. Я розумію, що сучасне життя складне, але ж виховання дітей – це обов’язок батьків, а не бабусь чи дідусів.

Наступної суботи, як завжди, задзвонив телефон:

– Привіт, мамо, – почула я звичний голос Оксани. – Що робиш на вихідних? Ми з Дмитром хотіли б з’їздити до Львова, відпочити трохи. Дітей привеземо в п’ятницю, добре?

– Ні, Оксано, цього разу не вийде, – відповіла я спокійно, але твердо.

– Чому? Ти ж на пенсії. Що такого важливого ти можеш робити?

– Наприклад, читати книги. У мене зустріч із клубом читачів у бібліотеці. І, знаєш, давно планую нарешті пожити трохи для себе.

– Мамо, ти серйозно? Книжки важливіші за онуків?

– А ти хочеш сказати, що ваша поїздка важливіша за дітей?

Оксана замовкла.

Я продовжила:

– Доню, я тебе люблю і завжди буду поруч, коли справді потрібна допомога. Але ви з Дмитром маєте зрозуміти, що виховання дітей – це ваша відповідальність. Я вже виростила своїх. Настав час мені відпочити.

Розмова закінчилася швидко. Оксана була роздратована, але я відчула полегшення. Нарешті сказала те, що давно назрівало. Я не хочу зруйнувати наші стосунки, але й не можу дозволити їм забувати, що я теж маю право на своє життя.

А тепер запитання до вас, дорогі читачі: чи правильно я вчинила, поставивши межі? Як знайти баланс між допомогою дітям і власною свободою?

Джерело