— Щось не влаштовує? Геть з квартири! — свекруха вигнала невістку, але вже ввечері благала повернутись.

Олена вдивлялася у відображення на вікні кухні, намагаючись розгледіти крізь скло щось, крім власної втоми. Ще три місяці тому їхня двокімнатна квартира в Києві здавалася просторою, місця вистачало і для неї, і для Ігоря. Тепер же стіни ніби зсунулись, стискаючи останні клаптики особистого простору.

— Оленочко, а чого ти м’ясо не відбиваєш? — долинуло з вітальні голосом Валентини Петрівни, свекрухи, яка оселилася у них після того, як у її селі закрили амбулаторію, і знайти лікаря стало неможливо. — Моя мама казала: не відб’єш, буде, як підошва. Я все життя так робила.

Олена стисла зуби й продовжила різати цибулю. Спочатку вона намагалася пояснити, що яловичина для стейка — не те ж саме, що відбивна. Але кожен раз наштовхувалася на вперте:

— А ми завжди так робили.

— Валентино Петрівно, це стейк, його не відбивають, — терпляче повторила вона вже вкотре.

— Ну звісно, розумна ти в нас, — зітхнула свекруха. — А потім Ігор з роботи голодний прийде, і жуй, те м’ясо…

Олена заплющила очі, рахуючи до десяти. Вона любила Ігоря. Любила настільки, що не заперечувала, коли той запропонував тимчасово прихистити його маму. Їй тоді здавалося: тиждень-другий, і все владнається. Але за кілька днів стало ясно, Валентина Петрівна повертатися не збирається.

Свекруха ніби застигла в іншому часі. В її світі всі речі робилися тільки “по-правильному”: картоплю чистити — лише тонким ножем, рушники розвішувати по довжині, підлогу мити виключно руками, і не дай Боже згадати про швабру.

Але найгірше, вона не визнавала, що “працювати вдома” — це байдикувати. Для Валентини Петрівни люди ділилися на дві категорії: хто йде на завод, той працює. Всі інші — ледарі. А Олена, фрилансерка, маркетолог — автоматично потрапляла у другу категорію людей.

— Знов за комп’ютером сидиш! — бурчала свекруха, зазираючи у кімнату. — Ігор гарує, а ти що? Ігри граєш? Ліпше б борщу зварила!

— Я працюю, Валентино Петрівно. Це моя робота, — знову пояснювала жінка.

— Яка ж це робота?! — пирхала жінка.

— Робота — це коли на шосту ранок встаєш, по морозу на маршрутку, а ввечері ледь ноги волочиш. А ти в піжамі цілий день!

Слова відбивалися від неї, як горох об стіну. Свекруха жила в реальності, де світ зупинився у 1975-му.

— Якщо я така погана господиня, і нічого не вмію — може, вам краще поїхати додому?

— Мені?! Поїхати?! Та це мене з хати виставляють?! — обурено вигукнула Валентина Петрівна.

— Ти ж у чужу родину прийшла, не я до тебе! Не влаштовує, йди з квартири!

Олена мовчки зібрала речі. Неголосно. Без сварок і зайвих слів. Узяла ноутбук, сумку, одяг, і пішла. Ігор повернувся за пів години й застав маму, яка металася по квартирі й телефонувала всім подругам зі словами:

— Ну уявляєш? Образилась! Пішла! А я ж їй добра бажала!

Вже за годину Олена сиділа у кафе біля метро й гортала стрічку у телефоні. Не плакала. Просто дивилася у стелю, де миготіла лампа.

Повідомлення прийшло ближче до ночі.

“Лєнусю, пробач. Я погарячкувала. Повернись, доню. Ігор дуже переймається. Я більше не буду лізти у твої справи.”

А через хвилину — ще одне, від чоловіка:

“Я поговорив із мамою. Вона зрозуміла. Будь ласка, повертайся. Я скучив.”

Олена повернулася наступного дня. Ночувала у хостелі. Валентина Петрівна зустріла її мовчки, з тарілкою млинців і трохи винуватим поглядом. І хоча з того дня нічого кардинально не змінилося — все ж, коли невістка сідала працювати, свекруха більше не казала: “Іграшки свої знову включила?”. А одного разу навіть сама принесла їй каву.

Бо зрозуміла: краще миритися зі стейками без відбивання, ніж залишитись на кухні на самоті.

Перша серйозна сварка сталася за півтора місяця після переїзду свекрухи. Олена саме працювала над терміновим замовленням для однієї київської приватної клініки — дедлайн підтискав, клієнти чекали. І тут — дзвінок у двері.

— Оленочко, це моя двоюрідна сестра Ніна приїхала! — радісно повідомила Валентина Петрівна, відчиняючи двері жінці середнього віку з величезною валізою.

— Теж лікуватиметься у столиці. Тиждень у нас поживе.

У жінки перехопило подих. Ніхто її не спитав. Не попередив. І, судячи з тону свекрухи, не збирався питати. Більше того, одразу стало зрозуміло: готувати для гості й прибирати за нею має саме вона — бо ж «сидить удома й нічого не робить».

Ніна виявилася справжнім енергетичним вибухом. Гучна, самовпевнена, без тіні ніяковості вона миттєво розчинилася у чужій квартирі, розкидавши речі по всіх кімнатах і одразу заявивши про свої особливі дієтичні потреби.

— Ой, Оленко, а мені не можна жирного, — зморщила ніс вона за вечерею.

— І солоного теж. І взагалі, я на дієті. Ти могла б мені щось окреме приготувати?

— Ніна права, — підтримала свекруха.

— Хвора людина потребує особливого харчування. Ти ж удома, тобі не важко.

Жінка відчула, як у серці закипає образа. Робота стояла, голова була забита не термінами й стратегічними завданнями, а пошуками рецептів запеченого гарбуза без солі й масла.

Ще гіршими були вечірні посиденьки. Валентина Петрівна й Ніна вмощувалися на кухні з чаєм і обговорювали невістку, ніби вона — невидима й нічого не чує.

— А чого вона така худа? — запитувала Ніна, розглядаючи Олену, — Може, хвора якась?

— Та ні, просто нормально не їсть, — зітхала свекруха.

— Салатики, йогурти. М’ясо відбивати не хоче, суп не варить. Ігор, мабуть, голодний ходить.

— Дивно, — хитала головою Ніна.

— І що це за робота така, вдома сидіти? Підозріло якось…

— От і я кажу! — підхоплювала Валентина Петрівна.

— Цілий день у піжамі за комп’ютером. Може, в карти грає або з якимись чоловіками в інтернеті листується.

Олена все це чула, але не відповідала. З кожним словом усередині повільно, невпинно накопичувалася образа.

Минув тиждень. Ніна не поїхала. Натомість приїхала троюрідна племінниця провідати рідню. Потім — сусідка Валентини Петрівни з рідного міста, яка вирішила подивитися на місто. Квартира перетворилася на прохідний двір.

Олена працювала у кілька заходів — між приготуванням дієтичних страв, пранням і нескінченними походами в аптеку. Замовники почали нервувати, дехто відкрито скаржився. Доходи впали. А гості, як не дивно, не поспішали допомагати або хоча б подякувати — лише вимагали все нових зручностей.

— Рідним треба допомагати, — повторювала Валентина Петрівна, як заклинання.

— Тим більше, нам це нічого не вартує. Ти ж вдома сидиш.

Ігор повертався пізно. Утомлений. Бачив у квартирі сторонніх людей, брудний посуд, виснажену дружину — але зітхав і відводив очі.

— Мама хвора. Не можна її засмучувати. Потерпи трохи, Оленочко, будь ласка.

Але кожне терпіння має межу.

Останньою краплею стала випадково підслухана розмова родичів у вітальні. Олена проходила повз — і завмерла за дверима.

— Зовсім зазналася твоя невістка, — казала нова «гостя».

— Я її вчора попросила чаю принести — вона так на мене глянула, ніби я в готель приїхала, а не до родичів!

— Та вона взагалі дивна, — підтакувала Ніна.

— Ні їсти не варить нормально, ні прибирає як слід. І яка це робота — вдома сидіти? Просто відмазується, щоб нічого не робити, от і все.

— Ага, — зітхала Валентина Петрівна.

— Ігор, звісно, добрий. Але з жінкою не пощастило. Не господиня вона. І дітей не хоче — усе їй “кар’єра”. А яка така кар’єра, якщо з дому не виходить?

Олена стояла, притиснувшись до дверей, і слухала. Слухала, як її ображають у її ж квартирі. Усе, що вона намагалася зберегти, чим поступалася, терпіла — виявилося нікому не потрібним. Її зусилля просто не помітили. А її саму – знецінили. І цього разу мовчати вона не збиралась.

— І ще вона непривітною стала, — не вгамовувалася Ніна.

— Вранці хліба попросила — так подивилася на мене, наче я їй не родичка, чужа якась!

— То все від неробства, — повчально підсумувала Валентина Петрівна.

— Сидить цілими днями вдома, от і дах їде від безділля. Характер псується.

У Олени всередині щось клацнуло. Останній гвинтик у терпінні зламався. Вона рішуче штовхнула двері й увійшла до кімнати. Усі троє жінок замовкли й завмерли, вражено витріщившись на неї.

— Валентино Петрівно, — спокійно почала жінка, — мені потрібно з вами поговорити. Наодинці.

Гості поспішно вийшли. Олена сіла навпроти свекрухи.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли кілька речей, — говорила вона рівним, холодним тоном.

— По-перше, це моя квартира. Ми з Ігорем купували її разом, на наші гроші, і лише ми вирішуємо, хто тут може жити. По-друге, моя робота — це справжня робота. Я заробляю вдома не менше, ніж Ігор на заводі. І по-третє — я не обслуговуючий персонал для ваших родичів.

Очі Валентини Петрівни спалахнули обуренням.

— Ти як смієш так зі мною розмовляти?! — зірвалася вона.

— Я тобі хто?! Свекруха! І взагалі — яка це твоя квартира? Ти до мого сина причепилася, як п’явка, живеш на його шиї — от і все!

— Я ні до кого не чіплялася, — відрізала жінка.

— Я працюю і сплачую половину за цю квартиру. А ваші родичі перетворили наш дім на гуртожиток.

— Не подобається щось?! Геть із квартири! — обурилася Валентина Петрівна, підхоплюючись з дивана.

— Іди до своєї мами! А мої родичі житимуть тут стільки, скільки треба! Це святе діло — допомогти людям!

Олена дивилася на свекруху — і раптом відчула несподіване полегшення. Вперше за довгий час. Нарешті все відкрито. Не треба вдавати сімейну ідилію. Не треба вгадувати підтексти й терпіти образу.

— Добре, — сказала вона, підвелася.

— Я піду. Але потім поясніть Ігореві, чому його дружина залишила власну квартиру.

Вона мовчки пройшла у спальню, зібрала необхідні речі й попрямувала до виходу. У передпокої її зустріли розгублені погляди родичок — схоже, вони чули все.

— Олено, ти куди? — розгублено запитала Ніна.

— Мене попросили з власної квартири, — відповіла жінка, одягаючи куртку.

— Тепер готувати й прибирати будете самі.

Двері зачинилися з чітким клацанням замка.

Ігор повернувся додому близько пів на восьму після важкої зміни, голодний і втомлений. Квартира зустріла його незвичною тишею: не чулося звичних звуків на кухні, не пахло вечерею.

— Мамо, а де Олена? — крикнув він, скидаючи взуття.

— Не знаю, — буркнув із кімнати непривітний голос матері.

— Сам у неї й питай.

— А як питати, якщо її вдома немає? — здивувався Ігор і зайшов до вітальні, де на дивані сиділа Валентина Петрівна з двома незнайомими жінками.

— Вона пішла, — неохоче відповіла свекруха.

— Куди? Чому?

— Звідки мені знати? — знизала плечима Валентина Петрівна. — Почала свартитися, а потім зібрала речі й пішла.

Ігор відчув, як зростає тривога.

— Мамо, що сталося? Ви щось приховуєте?

— Нічого не сталося, — буркнула вона.

— Просто твоя жінка уявила себе господинею. Не хоче бачити наших родичів, не хоче допомагати, не хоче нічого. То я їй і сказала: не подобається — двері відчинені.

Ігор мовчав. Лише дивився на матір. Щось у його погляді змінилося. Вперше за довгий час.

Ігор повільно оглянув кімнату, де на дивані та в кріслах розташувалися чужі люди, потім перевів погляд на матір, яка відвертала очі, й раптом його накрило усвідомлення масштабу того, що відбувається.

— Ти вигнала мою дружину з нашої квартири? — тихо запитав він.

— Та я ж нікого не виганяла! — обурилася мати.

— Вона сама пішла! Я лише сказала, що якщо їй тут не подобається…

— Ти вигнала мою дружину, — перебив її Ігор, і в його голосі з’явились нотки, яких мати не чула вже багато років. — З квартири, яку ми з нею купили на наші гроші. Жінку, яка три місяці готувала, прибирала й терпіли твоїх родичів, поки я працював!

— Ігорчику, ти не розумієш, — спробувала виправдатися Валентина Петрівна.

— Вона змінилася…

— Мамо, — суворо сказав Ігор, і мати мимоволі здригнулася.

— Три місяці я повертаюся додому — і бачу в квартирі незнайомих людей. Три місяці моя дружина не може нормально працювати, бо ти перетворила наш дім на готель. І замість подяки за те, що ми тебе прийняли, лікуємо, годуємо — ти виганяєш Олену?

— Але ж вони родичі… — слабо заперечила мати.

— Які родичі? — Ігор кинув погляд на притихлих жінок.

— Я їх уперше в житті бачу! Мамо, ти зовсім совість втратила? Живеш на наші гроші, ми платимо за твоє лікування, а ти ще й чужих людей сюди тягнеш?

— Ігор, не кричи на матір, — спробувала втрутитися Ніна.

— А ви взагалі мовчіть! — обурився чоловік.

— Хто вам дозволив втручатися? Хто вас сюди кликав?

— Ігоре, що ти робиш? — не вгамовувалася мати.

— Це ж Ніна, моя двоюрідна сестра!

— Мені байдуже, хто вона! — гаркнув чоловік.

— Через вас моя дружина пішла з власного дому!

Валентина Петрівна дивилася на сина з широко розкритими, повними сліз очима.

— Ігорчику, я не хотіла… — почала вона.

— Мамо, ти хотіла. Ти все чудово розуміла. Ти вирішила, що можеш розпоряджатися у нашій квартирі, як у своїй. Але це не твій дім. І якщо Олена не повернеться — підеш і ти.

— Ігоре, я ж твоя мати!

— А Олена — моя дружина.

— Олено, де ти? — запитав він, почувши знайомий голос.

— У подруги, — коротко відповіла вона.

— Пробач мені. Я мав втрутитися раніше. Повертайся додому.

— Ігоре, твоя мати вигнала мене з квартири.

— Я все знаю. Я з нею поговорив. Вона хоче поговорити й з тобою.

Олена не знала, що робити. Жити зі свекрухою вона не могла і більше не хотіла, але й залишити жінку саму в селі, де немає амбулаторії — було занадто ризиковано. Якщо з нею щось станеться, а допомогти немає кому, Ігор Олені не пробачить. І сама Олена собі не пробачить. Мама все ж. Але жити у таких умовах просто неможливо. До того ж, свекруха добра душа, біля неї все життя крутилися люди. Сусіди, чи родичі, вона всім приділяла увагу, допомагала. І їй допомагали, чим могли.

Коли Олена повернулася додому, розмова з чоловіком і свекрухою була важкою. Проте жінка запропонувала непередбачуване:

— Я працюю віддалено, — сказала вона.

— Можу пожити в будинку у Валентини Петрівни. А вона нехай тут живе, Ігор, з тобою. Поки не поправить здоров’я. Кілька місяців я ще можу потерпіти. Ігор, ти можеш приїжджати до мене на вихідних.

Запанувала тиша. Ігор мовчав. Дивився на дружину з подивом і, здається, трохи зніяковіло. Потім перевів погляд на матір — та стояла розгублена, ніби не вірила, що це все не сон.

— Ти серйозно? — обережно перепитав він.

— Абсолютно. Якщо вона буде з тобою, я буду спокійніша. І в неї з’явиться стимул видужувати. А мені там… Ну, як не як, природа, свіже повітря, інтернет тягне — впораюсь.

— Олено, дитино… — пробелькотіла Валентина Петрівна.

— Я тебе образила, а ти до мене з відкритим серцем.

— Це компроміс, — спокійно відповіла Олена.

— Для вас, для Ігоря, і, певною мірою, для мене.

Наступного дня Ігор допоміг дружині збирати речі. Вони не сварилися. Навпаки — раптом виявилося, що їм є про що поговорити.

— Я зроблю все, щоб ти швидше повернулася, — сказав Ігор, коли прощався з Оленою на вокзалі.

— Побачимо, — злегка всміхнулась вона.

— Але поки що — кожному своє місце. Твоє — поруч з матір’ю. Моє — там, де є тиша, спокій і можливість відновити сили.

Ігор лишився на пероні і чекав, поки електричка рушила. Олена довго дивилась у вікно. Попереду були холодні ранки, сільська тиша і непростий внутрішній діалог. Але вперше за довгий час вона почувалася сильною і впевненою, що все зробила правильно.

Джерело