Марина давно звикла до того, що свекруха, Галина Олексіївна, часто приїжджає до них без попередження, немов вважала, що це її обов’язок – допомагати.

Це було складно. Особливо важко їй було, коли Галина Олексіївна вирішувала приїжджати, не сказавши, коли саме поїде назад додому і скільки гостюватиме в них.

Одного ранку, коли Марина, як завжди, поспішала на роботу, її чоловік Владислав увійшов до кухні з похмурим виразом обличчя. На підлозі стояв ящик з картоплею, а поруч стояла важка сумка, переповнена банками з консервацією.

– Що знову? – запитала Марина, швидко одягаючи черевики.

– Мама привезла. Знову, – зітхнув Влад, кидаючи погляд на кухню. – І як завжди, не сказавши, коли поїде.

Марина не відповіла, лише важко видихнула. Вона й сама прекрасно розуміла, що її свекруха знову приїхала, не попередивши, і знову буде перебирати їхні речі.

Вона пам’ятала всі попередні візити Галини Олексіївни. Ті моменти, коли свекруха набридала своїми порадами, що саме треба змінити в їхньому домі, що зробити з дітьми, де краще купувати продукти та по яких цінах.

Цього разу все було не інакше. Вранці, після того, як Влад поїхав на роботу, Марина залишилася вдома з двома маленькими дітьми. Вона витирала пил на підвіконні, коли до неї зайшла Галина Олексіївна.

Та, як завжди, наче не помічала натяків на бажання залишити її у спокої, одразу почала:

– Ой, а ви знову не прибрали тут. Хіба можна жити в такому безладі? – Галина Олексіївна сіла на диван і почала розглядати кімнату. – Я вам тут на картоплю, на овочі привезла. Ще й заквасила огірки! Потрібно їх поставити десь, щоб не пропали.

Марина лише кивнула головою. Вона вже давно зрозуміла, що заперечувати щось матері було не розумно.

Здавалося, поради свекрухи і команди — це закон, а Марина й Влад — просто зобов’язані їх виконувати.

– Мамо, ви хоч би сказали, коли поїдете додому. Ви ж ніколи не говорите, скільки будете гостювати у нас, – запитала Марина, намагаючись бути ввічливою, але внутрішньо вже відчувала, як терпіння починає танути.

– Ой, ну що ти, доню, — зітхнула Галина Олексіївна. — Я ж не просто так тут, а щоб вам допомогти! Ось, дивись, скільки смачних і корисних речей привезла! Помідори, огірки, варення! Та ще й на квасолю тобі привезла. Ти ж їх, мабуть, не купуєш, в магазині дорого, бо я вам все даю.

– Дякую, але ми все це можемо купити в магазині. Нам би зручніше було, якби ви сказали хоча б приблизно, коли поїдете додому. Ви ж не кажете нічого, і це трохи дивно, – відповіла Марина, відчуваючи, що пора поставити якісь межі.

Але Галина Олексіївна не вгамовувалася. Вона знову почала витягувати з сумок нові баночки з овочами та соліннями, намагаючись переконати Марину, що саме це дуже потрібно їм в домі, адже це збереже багато коштів їм. Що вона повинна обов’язково зараз все гарно розкласти, щоб нічого не зіпсувалося.

Коли Влад повернувся з роботи, він знову побачив картоплю та баночки з консервацією, а на обличчі його матері з’явилася гордовита усмішка.

– Мамо, а коли ти поїдеш додому? – запитав Влад, намагаючись м’яко поставити питання, але його голос був напружений.

– Ой, ви знову про це? Чому ви мене так намагаєтесь вигнати? Можливо, я вам вже набридла? – Галина Олексіївна подивилася на сина ображеним поглядом.

– Мамо, ми ж просто хочемо знати. Це не означає, що ми хочемо, щоб ти поїхала, але нам потрібно якось планувати наші справи, – спробував пояснити Влад, але це не допомогло.

Тим часом, Галина Олексіївна продовжувала перебирати їхні речі, втручаючись у кожну деталь домашнього життя. Вона нав’язувала свої правила, які, на її думку, були бездоганними. Що їй здалося необхідним перевірити в шафі, те вона без запитань перевіряла. Марина терпіла, але з кожним разом їй ставало все важче зберігати спокій.

З дітьми було важко, адже вони весь час прагнули уваги, а тут ще й Галина Олексіївна намагалася ввести свої порядки в кожну деталь їхнього життя. І кожного разу, коли вона приїжджала, Марина відчувала, що свобода в домі стає все меншою.

Однак одного разу, під час чергового візиту, Марина не витримала.

– Мамо, я розумію, що ви хочете нам допомогти, але ми, правда, можемо все зробити самі, – сказала вона, коли Галина Олексіївна почала обговорювати, які овочі краще висаджувати у городі та які помідори «правильні».

– Але це ж так просто! Ви ж не розумієте, як я вам допомагаю! – обурено відповіла свекруха. – І ви зовсім не цінуєте це!

Марина, зібравши всю свою сміливість, сказала:

– Ми цінуємо вашу допомогу, але ми хочемо мати хоч трохи приватного простору. Можна, будь ласка, не порушувати наші межі?

Галина Олексіївна на деякий час замовкла, а потім важко зітхнула.

– Ну добре. Але якщо я поїду, то все одно залишаю вам свої помідори й огірки, – сказала вона, встаючи, і пішла на кухню.

Марина відчула, що не зовсім змогла досягти бажаного результату, але хоча б дала зрозуміти, що має право на власний простір.

Через кілька днів, коли Галина Олексіївна зібралася поїхати, вона нарешті сказала:

– Вирішила, поїду я. У мене в селі вдома роботи ще багато, так що до наступного разу!

І хоча Марина все одно була вдячна за подарунки та допомогу, вона не могла приховати, що це було більше випробуванням на витривалість, ніж справжньою допомогою.

Свекруха так і не зрозуміла, що вона дійсно набридає дітям, коли тижнями може жити в них і командувати усіма. А Марина ще й досі не знає: як пояснити свекрусі, що вона має попереджати, коли їде до них і, хоча б приблизно, повідомляти, скільки триватиме ця гостина.

Я правильно тут себе повести має невістка?

Джерело