Щоб купити автівку діти вирішили продати квартиру, яку я особисто подарувала їм на весілля. На решту грошей невістка планувала придбати все необхідне для майбутньої дитини, бо ж вона при надії. Але тепер, виявляється, що мій подарунок був “лише на публіку”, аби показати всім гостям, яка я багачка.

Мовляв, квартира по документах усе ще моя, і продавати її я за жодні гроші не хочу. І через це вони з моїм сином, Романом, ледве не розлучилися.

Подарувати квартиру – це було моє рішення, причому цілком щире, хоча й мала я свій мотив. Мені хотілося, щоб діти мали трохи додаткової нерухомості, яку при потребі можна здавати, або хай там ремонт зроблять, переобладнають на власний смак.

Так, не буду брехати, мені водночас кортіло показати перед гостями, що я не остання людина в цьому місті. Але ж хто без гріха? Всі хизуються хто чим може, правда?

У мене була від батьків ця квартира, яка дісталася у спадок. Не те щоб я не хотіла переоформити її повністю на них, просто.

Мій син Роман уже рік як одружений із Наталею. Дівчина вона наче непогана, розумна, працює. Але надто багато навколо неї розмов: одні кажуть, що вона занадто вперта, інші – що різка, як перець чилі.

Я не нарікаю: невістка з характером – значить, упорається з випробуваннями долі. Та й у нашій родині ми всі такі: з двох слів у сварку не вступаємо, але за потреби можемо і голос підвищити. Знаємо, як це буває.

От ми з чоловіком, Михайлом, і думали: подаруємо дітям квартиру – і нехай самі вирішують, що з нею робити. Спочатку в мене був план усе офіційно переоформити, але нотаріус, до якого я звернулася, почав таке викручувати, що в мене волосся дибки стало! Мовляв, треба купу довідок, оцінка нерухомості, нотаріальні витрати, податки – списочок як із Ватикану до Аляски. Я тоді думаю:

«Гаразд, подарунок же весільний, головне – озвучити його». Та й відклала всі формальності «на колись», бо метушні й так вистачало. Хотіла, як краще.

Зрештою, був той день весілля. Гостей – море. Музики грають, народ веселий, а я жінка емоційна, хотілося зробити щось гучне і незабутнє. І от, коли дійшла черга до подарунків, я вийшла до мікрофона і проголосила:

– Дорогі молодята, ми з батьком даруємо вам квартиру, щоб ви жили в достатку і не знали бід! Хай це стане початком вашого спільного благополуччя!

Звісно, зала охнула, Наталя зі своїми батьками розгубилася, а Роман мало що не заплакав від радості. Усі вітали нас, а ми з чоловіком відчували себе королями вечора.

І що? Тепер он люди пліткують, що це я «по-багатому випендрювалася». Зізнаюся, було мені приємно вразити гостів, однак я й справді хотіла, щоб у дітей була та нерухомість, якою можна розпоряджатися. А далі розпочалося буденне життя.

Пройшов місяць, другий. Виявилося, що молоді не дуже хочуть туди переїжджати, бо у Наталі своя хороша квартира з гарним ремонтом, та й зручно їй до роботи добиратися. Я й не заперечувала: хай живуть де заманеться. Квартира ж стоїть, нікуди не дінеться. Проте Роман каже:

– Мамо, квартира у трохи старому стані. Може, зробимо ремонт і будемо здавати її в оренду?

А я собі думаю: «Хай на ремонт самі зароблять, вони ж молоді, хочуть жити на широку ногу, то нехай і гроші в це вкладають». Але й відмовляти не стала: мовляв, як знайдете кошти, будь ласка, я не проти. Та пройшов час, ремонт так ніхто і не розпочав. Квартира рік стояла без діла.

Тут Наталя завагітніла. Спочатку я дуже зраділа, бо це ж онука чекати! Думала, що тепер усі наші дрібні непорозуміння відійдуть на другий план. Але виявилося, що у молодих тепер гостро постало питання автівки: просять то свого тестя (батька Наталі), то мого чоловіка, щоб їх підвозили. Воно й справді незручно, що ні в кого з них власної машини немає. Одразу чую від Романа:

– Мамо, я вирішив узяти кредит на авто. В Наталі є якась сума, але щоб узяти щось хороше, потрібно більше грошей.

Я наче не проти, аби діти купили собі машину. Та мені дивно, що вони зараз у кредит полізуть, коли невістка вагітна, і після народження дитини витрати в них будуть шалені. І от Наталя пропонує:

– Продаймо цю нашу «подаровану» квартиру, купимо машину без кредиту, а решту коштів витратимо на дитячі речі. Мені так спокійніше буде.

Але ж квартира, даруйте, формально моя. І я все-таки не хотіла її позбутися. По-перше, я емоційно прив’язана до тієї оселі: мої батьки там мешкали. По-друге, хто зна, що чекає наших дітей у майбутньому? Може, колись вони схочуть там жити чи відремонтують і заселяться. А якщо все так легко віддати – потім не повернеш. Та й не люблю я тих швидких продажів, особливо коли зараз ціни на нерухомість скачуть, як блохи на собаці.

Тож я Романові сказала:

– Сину, я з цією квартирою розставатися не хочу. Для мене вона надто дорога. Ти пам’ятаєш, як дідусь твій у ній свого часу нас бурчанням виховував? А бабуся вареники ліпила на кухні? Хіба можна ось так одним розчерком пера втратити ці спогади?

Роман – хлопець добрий, але Наталя підштовхує його до рішучості, мовляв, краще гроші на дитину витратити, ніж хапатися за минуле. І тут почалися в них суперечки. Спочатку він ніби й підтримував дружину, а потім почав вагатися. То приходить додому напружений, то дзвонить до мене.

Я відчула, що він розривається між бажанням догодити мені, своїй мамі, та дружині. Ну, я ж не їм ворог, тому вирішила поговорити з ним наодинці. Запросила сина на чай.

– Романе, поясни, чого саме хоче Наталя? Вона ж має власну квартиру, не бачу логіки, щоб ще й цю продавати. Та хто ж одразу все розпродає? А як у вас буде друга дитина, чи якісь життєві негаразди? Зайва нерухомість ніколи не завадить.

Роман почухав потилицю, зітхнув:

– Мамо, вона боїться лізти в борги зараз, коли народиться малюк. Та й каже, що в тому районі, де розташована квартира, дитині небезпечно буде виростати. Мовляв, район не найкращий…

Я відчуваю, що він метається: з одного боку, дружина, з другого – стара матір. І я хочу, щоб у них мир у сім’ї був, але й себе образити не дам. Чого б це я мала віддавати своє майно?

Потім чую від Наталі, що вона вже буцімто знайшла потенційного покупця, який готовий купити квартиру. І тут я сказала категоричне «ні». Може, я егоїстка, але бувають ситуації, коли треба проявити твердість. Пояснила Наталі, що це моя остання пам’ять про батьків, і продавати я її не збираюся. Вона в мене ще й запитує:

– Можливо, ви би погодилися відписати квартиру на нас, щоб не було зайвих непорозумінь?

А я відповідаю:

– Ні, поки що не готова.

Що ж, відтоді невістка почала косо на мене дивитися. Роман, щоб угодити їй, таки оформив кредит на машину – звісно, сума там немаленька. Дізнаюся я про це випадково: мій чоловік, Михайло, каже:

– Чув, Роман позичив гроші в банку. Тепер вони з Наталею будуть виплачувати щомісяця. Дитина ж ось-ось має народитися, це ж додаткові витрати…

Я посиділа, подумала, і мене перетрясло. Чому не могли прийти та нормально все обговорити? Я би могла дати якусь суму – не всю, звісно, але допомогти. І головне, щоб без оцих хитрощів і образ. А тепер Наталя, мабуть, думає, що я спеціально не хочу ніяк допомогти. Мене почала гризти совість, що я мовби й справді обіцяла те, що не виконала. Але з іншого боку, ніхто не намагався зрозуміти мої почуття.

– Ти ж сама на весіллі оголосила, що це їхня квартира, – дорікає мені чоловік.

– Оголосила, бо це був подарунок, – відповідаю я, – але переоформити не встигла, та й жалко мені віддавати все без страховок. Гроші ж народжуються в людей різними шляхами, я хочу, щоб було чесно й без образ.

Так і живемо зараз: квартира стоїть порожня, діти живуть у невістчиній квартирі, виплачують кредит за машину. А я відчуваю, що натягнуті стосунки стають дедалі гіршими. Наталя думає, що я шкодую їм те житло чи збираюся колись їх ним шантажувати. А я просто люблю це місце, воно нагадує мені про маму з татом.

Якось Наталя сказала Романові:

– Мені здається, твоя мама робить це спеціально, щоб мати над нами важіль. Ніби дарує нам квартиру, але за фактом усе залишається за нею.

Роман мені про це переповів, але я не хочу влаштовувати додаткових сварок. Зі свого боку, я теж відчуваю образу: стільки років я намагаюся для них бути опорою, але мої дії сприймають як підступ.

От дійшло до того, що Роман недавно признався:

– Мамо, ми ледь не розлучилися. Наталя нервує, а я не знаю, як це все вирішити. Вона просить, щоб я тебе переконав на продаж, а я… не можу.

Що я мала йому сказати? Говорю:

– Сину, я тебе люблю і хочу вам добра, але квартиру поки продавати не хочу. Та й тобі буде шкода, якщо подумати про майбутнє. В кредит ви вже вплуталися. Будемо думати, якраз підтримати вас грошима, які в нас із батьком є, аби ви не втопилися в тих відсотках. Але, прошу, не звинувачуйте мене в тому, що я не така добра, як хотілося. Кожен має свої причини і страхи.

Роман зітхнув, ми з ним випили чаю й розійшлися. А потім я чую в місті плітки: «Ой, то та Катерина Максимівна квартиру тільки для галочки дітям подарувала, а тепер не віддає!» Прикро, але нехай. Я вже звикла, що люди люблять перемивати кісточки.

Тільки й боюся, що ця ситуація зіпсує наші стосунки, а ще гірше – відгукнеться на стані невістки під час вагітності. Я ж не хочу, щоб Наталя через мене нервувала. Хочу, щоб усе в неї було добре, бо попереду в них непростий період із немовлятком. І чекаю на онука чи онучку з нетерпінням!

Але не можу й переступити через себе. Продавати квартиру – надто радикальне рішення. І водночас бачу, що молоді лютують: мовляв, я зруйнувала їхні плани спокійно купити машину та облаштуватися, замість того, щоб влазити в борги.

Сиджу тепер і думаю: що мені зробити, аби не перетворитися на «злу свекруху» в їхніх очах? Чи варто було колись усе ж таки чесно переоформити квартиру на них, щоб не виникало претензій? Може, я таки вчинила неправильно, коли била на сполох із нотаріусом і тими податками, замість оформити все по букві закону одразу?

Як тепер бути? Чи пом’якшить час Наталину злість на мене? Чи вдасться нам знайти компроміс: можливо, оформити право довічного користування, але без можливості продажу? А може, все-таки продати й покласти частину грошей на депозит онуку? Як краще зберегти мир у сім’ї й водночас не зрадити власні цінності?

Скажіть, як ви гадаєте, мої дорогі? Чи справді я вчинила підло, лишивши квартиру на себе й подарувавши лише «на словах»? І як поводитися далі, щоб не втратити порозуміння з дітьми та не опинитися в їхніх очах просто незручною перешкодою? Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело