Валентина сиділа на кухні, згорбившись і опустивши руки на коліна. Зробити треба було багато, але сил не було. Нарешті вона встала і почала розвантажувати посудомийну машину.

Посуду було багато – Ліда і Віка – дочка і невістка Гриші – витягли всі тарілки й салатники, коли накривали стіл для поминок. Господарювали, немов у себе вдома, не питаючи її, де що взяти.

Та вони й почували себе у цій двокімнатній квартирі господинями: її, Валентину, вони ще якось терпіли, доки батько живий був. А тепер – хто вона їм?

Друга дружина батька? Вони навіть своїх дітей, онуків Гриші, навчили називати її на ім’я та по батькові, а не бабусею. Хоча няньчитися привозили їх їй досить часто.

Загалом, не прийняли її Гришини діти, другу дружину батька, хоча вона увійшла до їхньої родини через чотири роки після того, як Григорій залишився вдівцем.

І донька, і син Грицька тоді вже були самостійними, жили окремо, у своїх квартирах, куплених за допомогою батьків.

Валентина намагалася зберегти мир у сім’ї. Терпіла, коли Ліда та Віка намагалися господарювати у квартирі, коли вони ігнорували її, вважаючи, що вона тут людина тимчасова, тому її думка нікого не цікавила.

Але за всі дванадцять років, які Валентина прожила у шлюбі з Гришею, вона жодного разу не поскаржилася йому на його дітей, на те, що вони ображають її своєю неувагою та зневагою.

Ось і вчора: Ліда вирішила, що самі вони нічого не готуватимуть на поминальний стіл, і все замовила. З Валентиною не порадилася, але наприкінці, коли люди вже розійшлися, поклала перед вдовою рахунок і попросила переказати їй усю суму протягом трьох днів.

Гроші у Валентини були, вона взяла телефон і відразу відправила їй переказ.

А ще Валентина вчора почула розмову, коли пішла на кухню по мінеральну воду. Розмовляли Ліда та її брат – Олег.

– Я не знаю, що батько у заповіті написав, нам би залишитись у квартирі одним і переглянути всі документи, – сказав Олег.

– Та й взагалі, треба глянути, що цікаве є у квартирі, і дещо заздалегідь приховати. Бо ця вдова, коли з’їжджатиме, може й зайвого прихопити, – погодилася з братом Ліда.

– А як ти її з квартири виставиш? Вона пенсіонерка, на роботу не ходить, цілий день удома сидить.

-У мене є ідея, – сказала Ліда.

– Тільки треба буде трохи витратитись.

– Якщо небагато, то згоден. А що потрібно зробити?

– Подаруймо Валентині путівку до якогось санаторію чи будинку відпочинку. Є недорогі. На тиждень тисяч за п’ятнадцять можемо вкластися.

– Скажімо, що хочемо підтримати її, допомогти хоч трохи заспокоїтись. Тільки це треба зробити, не відкладаючи, поки вона сама щось у квартирі не нарила.

– Валентина поїде, а ми за тиждень тут кожний куточок оглянемо, – запропонувала Ліда.

– Здорово вигадала, – сказав Олег.

– Тільки купи путівку дешевше.

Валентина не одразу зрозуміла, про що йдеться. А коли усвідомила, що задумала Ліда, і уявила, як вони риються в її шафах і ящиках, їй навіть погано стало.

Вони кілька годин тому похоронили батька, а тепер спокійно домовляються, як обібрати його вдову.

Заснути Валентина зуміла лише під ранок. Натомість у неї з’явилася думка, як зруйнувати плани Ліди.

Олег зателефонував після обіду.

– Валентино Василівно, як ви?

У його голосі було таке непідробне співчуття, що Валентині здалося, що вона даремно підозрює його та Ліду в чомусь поганому.

Але те, що вона почула наступної хвилини, переконало її, що вони не відмовилися від свого плану.

– Валентино Василівно, ми бачимо, як ви переживаєте, як вам важко залишатися наодинці з горем. Але, на жаль, і в мене, і в Ліди своє життя: робота, діти, багато різних турбот.

– Так що ми не можемо в цей тяжкий час бути поряд з вами. Але ось, що ми вирішили: щоб ви не сиділи вдома одна, вам треба трохи відірватися.

– Наприклад, з’їздити до будинку відпочинку. Хоча б на один тиждень. Як ви до цього ставитеся?

– Дякую, Олеже, за турботу. Але в мене зараз немає зайвих грошей – тільки, щоб до пенсії дотягнути. Квартиранти з моєї однокімнатної два тижні тому з’їхали, нових я поки що не знайшла – сам розумієш, не до того, – відповіла Валентина.

– Та ви не хвилюйтеся, ми з Лідою путівку вам сплатимо. Головне, щоб ви добре відпочили. Щоправда, лише на тиждень. Я до вас сьогодні ввечері заїду, усі документи віддам.

Увечері Олег справді приїхав, привіз путівку. Валентина запропонувала йому повечеряти, але чоловік відмовився.

Коли Олег пішов, Валентина викликала слюсаря та попросила змінити один замок та встановити ще один – додатковий.

Тепер жінка була впевнена, що без її відома у квартиру ніхто не потрапить. Потім вона зібрала невелику сумку і наступного дня поїхала в будинок відпочинку.

А перед від’їздом зайшла до обох сусідок і попросила їх доглядати квартиру і, якщо щось трапиться, подзвонити їй.

Не минуло й двох днів, як спочатку одна, а за пів години й друга сусідки подзвонили Валентині:

– Валю, тут така справа. Сьогодні о шостій годині з’явилися син та дочка Григорія – Лідка та Олег. З ключами від квартири. Хотіли відчинити, а ключі не підходять. Подзвонили до мене.

– Я відчинила, а Лідка запитала, чи не залишала ти комусь із сусідів ключ. А то, мовляв, ти в будинок відпочинку поїхала, їм наказала квартиру перевіряти, а ключі залишити забула.

– Я їм, звичайно, сказала, що в мене немає ключа, а про інших не знаю.

Зателефонували вони й у квартиру навпроти, але також без результату. Тоді вирішили замок розкрити. Слюсар прийшов, спитав, хто господар.

А потім на замки подивився і сказав, що він сам їх два дні тому ставив, і що господаркою інша жінка була. Відмовився щось робити та пішов.

Лідка з Олегом біля дверей потопталися і теж почали спускатися сходами. Лідка сильно лаялася.
Коли Валентина повернулася додому, Олег та Ліда вже стояли під дверима її квартири.

– Що ж ви, Валентино Василівно, замки поміняли, а нам ключі не дали, – почала з докорів Ліда. – Ми прийшли, хотіли альбом із сімейними фотографіями взяти, а до квартири потрапити не змогли.

– Замки змінила, бо виїжджала надовго, а Гришину зв’язку ключів знайти не змогла. Може вони десь і лежать, не знаю.

– Але народу останніми днями у квартирі багато перебувало, от я від гріха якомога далі й поміняла, – пояснила вона. – А альбоми я вам зараз дам, заходьте.

Але про фотографії гості навіть не згадали – їх інше питання цікавило.

– Валентино Василівно, ми тут у нотаріуса були, відкрили спадкову справу. А нам сказали, що у спадковій масі ця квартира не значиться. Ви нічого не бажаєте нам пояснити? – Запитав Олег.

– То цю квартиру Гриша ще три роки тому, коли захворів, мені подарував, – відповіла Валентина. – Тож ділитимемо лише Гришину машину та ті гроші, що в нього в банку лежать. Там близько мільйона, – на мою думку.

– Тобто кожному по триста тридцять тисяч?

– Ні, половина цих грошей – моя, як спільно нажите майно. А другу половину розділимо на трьох. Я так прочитала в інтернеті.

Звісно, може, я щось не так зрозуміла. Але сходимо до нотаріуса, він усе пояснить.

– А чи не жирно вам: і квартиру, і половину грошей? – обурився Олег.

– Ми у цій квартирі виросли! І нам нічого?

– Ти не галасуй, а послухай. Квартира завжди належала Грицьку. І лише йому. Він подарував її мені, бо так захотів. Це його право розпоряджатися своїм майном!

– Якщо ви думаєте, що мені вона дісталася задарма, то ви помиляєтесь. По-перше, я прожила з вашим батьком дванадцять років.

– По-друге, і тобі, Олеже, і тобі, Лідо, батько давав гроші на придбання квартир і потім на погашення іпотеки.

– Там були й мої накопичення – все, що було за кілька років отримано від орендарів, які винаймали мою квартиру. І я цих грошей не шкодувала, розуміла, що Грицько про своїх дітей дбає.

– Тож ви ні на батька, ні на мене ображатися не повинні. А мине певний термін – ви отримаєте все те, що вам належить по закону, – сказала Валентина.

– Тобто ми отримаємо тільки гроші від продажу машини та з банку, а ви до всього іншого житимете у нашій двокімнатній квартирі, а свою однокімнатну квартиру здаватимете?

– Нічого собі! Але ж це не справедливо!

– Вигукнула Ліда.

– Якщо згідно із законом – значить, справедливо, – відповіла Валентина.

Обурені Ліда та Олег пішли. Але вони ще кілька разів намагалися розмовляти з вдовою батька, вимагаючи, щоб вона продала квартиру і розділила між ними гроші, що були отримані від продажу.

І тільки після того, як пройшов належний термін і всі вони отримали спадщину, Ліда та Олег заспокоїлися.

Але Валентину вони немов викреслили зі своєї родини: не дзвонили їй, не вітали зі святами. Ніби й не було її ніколи в їхньому житті.

Вона не ображалася.

Через рік Валентина поставила чоловіку гарний пам’ятник. І щороку в день народження його онуків вона переводила їм у подарунок невеликі суми із позначкою «Від діда».

Її ніхто не вітав, та вона й не ображалася. Не даремно ж кажуть – не близько лежало, – не дуже боліло. Бог їм суддя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.