– Ми ж домовились, що Вітька житиме у нас! Невже не можна було зі мною порадитися, перш ніж віддавати? – кричав Герман на Лєру.

– Та що такого? Він просто погостює у твоєї мами, нічого страшного. – Усміхнулася Лєра чоловікові. – Ну, не вмію я з дітьми!

– Нічого тобі довірити не можна, – заволав Герман, та вибіг з квартири, грюкнувши дверима.

Лєра вийшла заміж за Германа п’ять років тому. Він одразу її підкорив – дорослий, серйозний, небагатослівний. На десять років старший, надійний.

До своїх двадцяти п’яти років вона вже втомилася від ровесників, яких, то наздоганяв підлітковий чад, то відчайдушних. На їхньому тлі Герман взагалі виглядав принцом на білому коні.

До Лєри він був один раз одружений, невдало, досить швидко розлучився. Потім мав довгі стосунки із заміжньою жінкою, як сам розповідав, сподівався, що вона піде від чоловіка.

Після розриву цих відносин переживав, поки не зустрів Валерію. З пропозицією Герман не тягнув.

Вони одружилися за пів року стосунків. Сім’я Германа Лєру легко прийняла. Ось тільки наречена ніяк не могла запам’ятати всю його численну рідню. Навіть на весіллі їх було близько двохсот.

Вони майже не сварилися. Лєра – щаслива володарка легкого характеру, чоловіка не ревнувала, все йому вибачала. А ще, просто кохала, з кожним роком дедалі сильніше.

Але була проблема, яку вони не могли вирішити – дитина. За аналізами, та іншими показниками здоров’я – все було гаразд. Але за п’ять років шлюбу Лєра так і не змогла подарувати такого жаданого малюка.

Вони намагалися, випробували все, що можна, і тепер уже думали про штучне запліднення. Але Герман все не наважувався, йому це здавалося не природним.

Загалом, про дітей швидше мріяв саме він. Лєра гострої потреби стати матір’ю не відчувала. Вона була в сім’ї єдиною дитиною.

Причому, її раннє дитинство батьки згадували з жахом, виправдовуючи цим своє рішення не заводити більше дітей.

А дорослу Лєру немовлята лякали. Пару разів на сімейних святах, куди приїжджали численні племінники, та інші родичі Германа, вона просто йшла спати раніше з диким головним болем. І викликали його, саме дикі крики, верески та рухливість дітей. А ось Герман із ними охоче вовтузився.

Коли три дні тому її чоловік з’явився на порозі з немовлям у руках, і величезного розміру сумкою, серце Лєри злякано закалатало. А він засунув дитину їй у руки, й сказав:

– Знайомся, це Вітя, мій племінник, він побуде у нас деякий час.

– Стривай, – кинулася за чоловіком Лєра, тримаючи його на витягнутих руках, – він навіть ходити не вміє, що ми з ним робитимемо?

– Виховуватимемо, – буркнув Герман, – у нього матері не стало, іншої рідні немає, я вирішив його забрати.

– Твоєї сестри не стало? – ахнула Лєра, – мама твоя в курсі? А інша рідня?

– Звичайно в курсі, ну, не зовсім сестра, ми далекі родичі, але справи це не змінює, хлопця забрав я!

Вітя забелькотів, і потягся до Германа на руки. Той упевнено підхопив хлопчика.

– Нічого, тобі буде тренування перед появою власної дитини.

– Германе, але я не хочу, не готова, я навіть не знаю, що з немовлям робити, – закричала завжди спокійна Лєра.

– Віддай його назад, чи здай, не знаю, в дитячій притулок. Є вони для таких маленьких. Як це ти його забрав? Він же не кошеня!

– Лєро, вистачить істерити, – гаркнув на неї чоловік, – краще постели нам окремо, диван розклади, ліжечко я тільки завтра зберу. А Віктору спати час. Я з ним ляжу.

– І на скільки ця дитина у нас залишиться, – обурено уточнила Лєра, – може ти все ж таки враховуватимеш і мою думку?

– На все життя, – сердито відповів Герман, – все, годі сперечатися, займися вже справою.

Вранці чоловік зібрав ліжечко, видав Лєрі інструкції з догляду за дитиною, навчив її розводити суміші для годування, та поїхав на роботу.

Маленький Вітя спочатку був тихим. Потім розкричався. Лєра намагалася його заспокоїти, але нічого не виходило. Їжу він випльовував, від підгузків пахло дедалі підозріліше.

У паніці Лєра подзвонила чоловікові:

– Германе, з цією дитиною щось не те, він не їсть, і дивно пахне! – обурено прокричала вона.

– Ну, так поміняй йому підгузок! Лєра, ти що, ніколи цього не робила, чи що? Вимий його під струменем теплої води, та одягни чистий. Справ на пару хвилин. Вітька і заспокоїться.

– Германе, я не можу, я не вмію, приїдь, будь ласка, – кричала в слухавку Лєра.

Але її чоловік уже не чув. У слухавці була тиша.

Зітхнувши, Лєра пішла у ванну кімнату, щоб налаштовувати воду. А побачивши вміст підгузка, насилу придушила огиду.

Уся процедура зайняла близько пів години. Потім Вітя, сухий та чистий, погодився поїсти. А потім і поспати. Прокинувся, знову була потрібна зміна підгузка.

До вечора Лєра була, як вичавлений лимон. Але, головне, вона відчувала ворожість до цієї дитини. Буквально фізично його бачити не могла. І готова була віддати його першому зустрічному, або сама бігти кудись, якомога далі.

Герману ж метушня з Віктором явно приносила лише позитивні емоції. Він так щасливо посміхався, у Лєри навіть стиснулося серце. На дитину її чоловік дивився так, як ніколи не дивився на неї.

Наступного дня все повторилося, чоловік пішов на роботу, залишивши з нею Вітю. Але Лєра навіть не могла змусити себе підійти до цієї дитини. Вітя плакав дедалі голосніше.

За годину вже просто кричав, не перипиняючи. Лєра таки змусила себе його переодягнути, та нагодувати. А потім зібрала сумку, одягла дитину, та віднесла свекрусі.

– Оксано Геннадіївно, Герман просив з ним посидіти, але я ніяк не можу. Це дитина якоїсь вашої родички, хай він сама краще пояснить, добре? – Лєра нервувала.

– Ну давай, звісно. Ох, який малесенький, міцний, на Германа в дитинстві схожий, – усміхнулася свекруха. – А надовго це?

– Я не знаю, вам Герман все пояснить, – Лєра швидко побігла сходами, поки свекруха не передумала, і не повернула їй немовля.

Додому вона навіть не йшла, буквально летіла, відчуваючи справжнє щастя. Більше не треба було порпатися з цією дитиною, думати, як її нагодувати та розважити.

До вечора Лєра була в гарному настрої. А потім прийшов Герман, і все зіпсував.

Після того, як він пішов до свекрухи, накричавши на неї, Лєра сиділа засмучена. Вона боялася, що чоловік знову притягне це жахливе немовля до них додому.

Герман увірвався у квартиру матері весь змилений:

– Де Вітька, – закричав він, – мамо, з ним все добре?

– Все нормально, спить твій Вітька, не кричи, – вийшла до нього Оксана Геннадіївна, – а тепер, може ти розкажеш, що це за немовля, і яке воно до нас має відношення?

З розповіді твоєї Лєри, я нічого не зрозуміла. Це точно дитина наших родичів?

– Це моя дитина, – сердито буркнув Віктор, – вона мною офіційно визнана, і вписана в паспорті. Просто Лєрка туди не заглядає. Ось нічого й не знає.

Його матері не стало тиждень тому, потрапила в аварію, він був з її подружкою в той момент. А Ганна поспішала у справах.

Загалом, подружка зателефонувала мені, я ж батько, коли мати дитини до вечора не повернулася.

Я почав пошуки, та все з’ясував. Поки ховали Ганну, Вітька був з нянею. Він її знає, гарна жінка. А тепер він зі мною.

– А Лєра в курсі цієї історії? – Запитала Оксана Геннадіївна, – що ти взагалі збираєшся робити?

– Оформляти йому пенсію, та жити далі. Думаю, Лєрі доведеться сказати, інакше, як я зможу забрати Вітю до себе офіційно?

– На мою думку, вона не надто горить бажанням виховувати цю дитину, – задумливо відповіла Оксана Геннадіївна, – ти впевнений, що правильно вчинив, одразу їй не сказавши.

– Я взагалі не думав, що вона дитину до тебе потягне, – огризнувся Віктор. – І взагалі, як ти собі це уявляєш? Я приходжу, і з порога їй говорю, мовляв, зрадив, вибач кохана, ось плід нашої любові?

– Ну, не так витіювато. Але кидати на неї немовля, теж було не правильно. Послухай, якщо хочеш, я візьму його до себе. Тебе виховала, і онука виховаю.

– А ви зможете бачитись, коли захочете. І ніякого нервування. Германе, Вітя так на тебе схожий, просто одне обличчя. І ДНК робити не треба.

– Я й так знаю, що він мій, мамо, дай мені час. З Лєрою треба поговорити. Я завтра приїду, ліжечко зберу.

– Не треба, мені вже тітка Тоня все привезла, і ліжечко, і манеж, її зять зібрав. Їдь, не хвилюйся за Вітю.

Герман зітхнув, і поїхав додому. А там на нього чекала стривожена Лєра.

– Ну, переконався, я ж говорила, з цією дитиною все гаразд, вона у твоєї мами.

– Лєро, мені треба тобі дещо сказати, – Герман зітхнув, – загалом – це моя дитина. Але його матері справді вже немає в живих, тож виховувати хлопчика тепер нам.

– Що? Як це твоя дитина? Ти що, поки ми були разом, поки я намагалася мати свою дитину, мені зраджував, – закричала в сказі Лєра, – це взагалі нормально на твою думку?

– Скільки цій дитині? Пів року? А ще дев’ять місяців вона його носила! Ти два роки від мене гуляв, і тебе нічого не бентежило?

– Я хотів дітей, – буркнув Герман, – а в тебе не виходило. І взагалі, у нас тоді був складний період.

– Ти весь час плакала. А я хотів нормальну веселу дружину, а не фабрику сліз поряд. Лєра, але ж все в порядку!

– Ні, не в порядку, – закричала на нього Лєра, – я тільки-но дізналася, що в мене роги дістають до стелі! Вони настільки гіллясті, що лелека туди навіть немовля підкинула.

– І на що ти розраховував? Що я зараз розчулюся, і піду всиновлювати цього хлопчика? Ні, Германе, такого точно не буде!

– А що ти пропонуєш? – спитав приголомшений Герман. – Відправити його в дитбудинок, і забути?

– Мені все одно! У нашій родині цей хлопчик не виховуватиметься! Як ти собі це взагалі уявляєш?

– Щодня я бачитиму його і згадуватиму, що ти мені зраджував? А на сімейних святах люди думатимуть, яка я дурна, що вибачила зраду! Навіщо це мені?

– Я Вітю не кину! У нього нікого більше немає, – зло процідив крізь зуби Герман, – не можна думати тільки про себе. Це дитина. Він не винен ні в чому!

– Ну ось і все стало ясно, – крізь сльози посміхнулася Лєра, – отже, я від тебе йду!

– А якщо Вітька житиме не з нами, а з моєю матір’ю? Ти його взагалі можеш не бачити, тільки мені не забороняй, – крикнув дружині Герман.

– Я подумаю, зараз нічого не можу сказати. – Відповіла Лєра, і пішла збирати речі.

Вони роз’їхалися. Лєра повернулася до батьків. Але Герман продовжує умовляти дружину дати йому другий шанс.

Вітя живе з його матір’ю, з хлопчиком батько бачиться щодня. Він плекає надію, що дружина одумається, і все у них бюуде, як раніше. А Лєра вагається, бо не може пробачити зраду.

А як би ви вчинили в цій ситуації?

КІНЕЦЬ.