Данило сидів у своєму просторому офісі, переглядаючи звіти, коли пролунав телефонний дзвінок. На екрані з’явився незнайомий йому номер.

– Данило Дмитрович? – пролунав жіночий голос.

– Це Надія Сергіївна, сусідка вашої мами.

Данило насупився, намагаючись згадати цю жінку:

– Так, слухаю вас. Що там вже такого?

– Тетяни Пилипівни. Вашої мами, – голос жінки якось дуже дивно здригнувся.

– Сьогодні вранці її не стало, на жаль.

Данило випустив ручку, яку крутив у руках. У голові промайнуло: “Як? Чому? Ми ж збиралися вже разом зустрітися наступного тижня”.

– Що ж трапилося? – Запитав Данило жінку, намагаючись говорити спокійно.

– Серце, – тихо відповіла Надія Сергіївна. – Я зайшла вранці, як часто заходила й до того, хотіла просто провідати її, принести свіжий хліб, як завжди. А вона.

Олексій відкинувся в кріслі, заплющивши очі. Остання розмова з матір’ю була два тижні тому.

Мама дзвонила йому напередодні, просила заїхати до неї сина, казала, що скучила дуже за ним. Але Данило мав важливу угоду, презентацію, зустрічі різні. Не до того йому було

– Я зараз вже приїду, – сказав Данило, підводячись з-за столу.

У старий та непримітний нічим район, де мешкала мати, Данило дістався через пів години часу.

Припарковавши машину біля знайомого під’їзду, зупинився, роздивляючись вікна квартири на третьому поверсі. Скільки разів він обіцяв матері допомогти з ремонтом, та все відкладав на потім? Все ніколи було йому.

Біля під’їзду на нього чекала літня жінка у простій сукні:

– Данило Дмитрович? Я Надія Сергіївна.

Тепер лише Данило добре згадав – ця жінка жила у сусідній квартирі. Іноді приїжджаючи до матері, він бачив її в під’їзді.

– Ходімо зі мною, – Надія Сергіївна дістала ключі. – Я стежила за квартирою весь час, поки чекала на вас.

У квартирі все залишалося таким, як пам’ятав Данило ще зі свого дитинства.

Старі меблі, накрохмалені фіранки, улюблені мамині фікуси на підвіконні. На столі – недопита чашка чаю та розкрита книга, він часто її бачив в неї на столі, напевне вона її перечитувала не раз.

– Тетяна Пилипівна дуже вас чекала, – тихо сказала Надія Сергіївна. – Все казала: “Ось скоро Данилко мій приїде”.

Данило намагався стримати свої емоції, що підступали. Вина важким тягарем тиснули, здавалося, що смуток геть огорне його.

Наступні дні минули, як у тумані. Данило займався організацією прощання з мамою, приймав співчуття, розбирав документи.

Надія Сергіївна завжди була поруч – допомагала з організацією, спілкувалася із сусідами, підтримувала порадою.

– Тетяна Пилипівна була чудовою людиною, – казала сусідка, розбираючи з Данилом старі фотографії. – Завжди ладна була допомогти у непростий час, вислухати щоразу, добрим словом огорнути. Ми часто пили чай разом, обговорювали книжки.

Данило слухав розповіді сусідки про те, як мати його допомагала сусідським дітям з уроками, як виходжувала бездомне кошеня, як ділилася рецептами варення і консервацією з знайомими, адже готувала вона напрочуд смачно і це знали всі.

Виявилося, що він багато чого про свою маму не знав, просто не встиг дізнатися, вічно поспішаючи у справах.

На похованні було багато людей – сусіди, колишні колеги матері, навіть продавщиця із місцевої крамниці прийшла попрощатися. Данило з величезним подивом усвідомлював, як багато людей любили та поважали його маму.

– Ваша мама часто говорила про вас, – сказала після прощання сусідка. – Пишалася вашими успіхами. Але дуже сумувала, дуже сумувала.

Данило мовчки дивився на свіжий горбок, оздоблений квітами. Скільки разів він міг просто приїхати, посидіти з матір’ю, вислухати її історію? Але завжди знаходилися “важливіші” справи.

Через тиждень після поховання Данило зустрівся з юристом, який вів справи матері.

– Сідайте, – юрист дістав велику сіру папку з документами. – Ваша мати свого часу залишила заповіт.

Данило кивнув головою. Це була проста формальність – оформити спадщину на єдиного сина.

– Маю сказати, – продовжував розмову далі юрист, – що зміст заповіту може вас здивувати, можливо, ви засмутитися зможете ще.

Данило, від цих слів, насупився:

– У якому сенсі?

– Та ось бачите, – юрист розкривши папку, – ваша мати внесла деякі зміни до заповіту три місяці тому.

Данило напружено випростався у кріслі:

– Які зміни вона могла внести в заповіт про єдиного сина?

Юрист одягнув окуляри і почав зачитувати:

– Згідно із заповітом, квартира, дача переходять до вас, пане Даниле, як до єдиного сина.

Данило почав розслаблятися – все йшло, як він і очікував.

– Однак, – продовжив юрист, – частина майна, а саме: старовинний сервіз, велика колекція книг та сума у ​​розмірі двісті тисяч гривень, яку відклала ваша мама, передаються Надії Сергіївні Зінченко – сусідці вашої мами.

Данило різко подався вперед:

– Що? Вибачте, ви не помилились?

– Ні, все правильно, – юрист простяг документ. – Ось можете самі прочитати.

Данило узяв папір тремтячими руками. Рядки розпливалися перед очима. Сусідка? У заповіті матері?

– Я не розумію, – Данило розгублено дивився на юриста. – Чому якась сусідка?

– Наскільки мені відомо, – м’яко сказав юрист, – Надія Сергіївна не була для вашої матері просто сусідкою. Ваша мама дуже часто говорила про неї, коли ми оформляли документи.

– І що вона казала? – Данило нахилився вперед.

– Що Надія Сергіївна за весь час стала для неї близькою людиною. Допомагала завжди їй в усьому, складала компанію, підтримувала у скрутні хвилини, до поліклініки водила її.

Данило відкинувся у кріслі. У пам’яті спливли уривки телефонних розмов з матір’ю:

“Надія такий смачний пиріг спекла”.

“Ми з Надією ходили до поліклініки”.

“Добре, що Надія завжди поряд, допомагає мені дуже вона”.

Данило ніколи не надавав значення цим словам. Вічно поспішав кудись, поспішав закінчити розмову.

– Ваша мати, – продовжував юрист, – казала, що Надія Сергіївна заходила до неї щодня. Разом пили чай, обговорювали книжки, дивилися старі світлини, вона молодша за неї трохи була, то й допомагала їй в усьому, в магазин ходила, в аптеку.

Данило схилився в кріслі. У ньому з’явився ком. Коли він востаннє пив чай ​​із матір’ю? Коли просто сидів поряд, слухав її розповіді, коли в аптеку для неї ходив чи магазин?

– Знаєте, – юрист зняв окуляри, – я давно працюю із заповітами. І часто бачу, як самотність примушує людей шукати близькості там, де їхні рідні створили порожнечу.

– Я не створював порожнечу! – розсердився Данило – У мене робота є, зобов’язання у мене серйозні.

– Звісно, ​​– кивнув юрист. – Але для вашої матері важливішою була проста людяність. Те, що Надія Сергіївна могла дати їй, а ви – ні.

Данило підвівся, підійшов до вікна. За склом вирувало неспокійне міське життя – поспішали кудись люди, пролітали машини. Така сама суєта, в якій він втратив найважливіше.

– Розкажіть докладніше, – тихо попросив Данило, не обертаючись. – Що ще говорила мама про Надію Сергіївну?

Юрист, якому вже було трішки за 60, дістав із папки ще один лист:

– Тут лист, який ваша мати залишила разом із заповітом. Можливо, воно трохи роз’яснить вам усю ситуацію, яка склалася.

Данило узяв конверт. Знайомий маминий почерк – акуратний, з легким нахилом управо. Такі ж записки вона клала йому в портфель, коли він навчався у школі.

“Дорогий мій синочку,

Знаю, ти здивуєшся моєму рішенню. Але я маю пояснити. Останні роки були б дуже самотні без моєї Надії. Вона стала мені не просто сусідкою – справжньою подругою та опорою.

Я не звинувачую тебе, Данилку. Ти будуєш своє життя, і я пишаюся твоїми успіхами.

Але часом людині потрібна просто присутність поряд рідної людини, тепле слово, чашка чаю в компанії. Все це я знаходила у спілкуванні з Надійкою.

Вона читала мені книги, коли почав підводити зір. Допомагала з готуванням, коли підводили ноги. А головне – слухала мої історії, сміялася над старими жартами, поділяла мої маленькі радощі та смутку.

Те, що я залишаю їй – лише мала подяка за її доброту та участь. Сподіваюся, ти зрозумієш мене сину і погодишся з таким моїм рішенням.

Люблю тебе, Данилку!

Твоя мама”.

Данило опустився у крісло, стискаючи листа в руках. Перед очима спливали картини: мати, яка чекає його дзвінка, мати, що радіє рідкісним візитам до неї єдиного сина, мати, що вечора проводить в товаристві сусідки, тому що син вічно зайнятий.

– Що ж, – Данило підняв очі на юриста, – коли можна буде оформити всі документи?

– За тиждень, – відповів він. – Потрібно буде зустрітися із Надією Сергіївною для підписання паперів.

Данило ствердно кивнув і підвівся.

У голові роїлися думки. Як він міг бути таким черствим? Як не помічав самотності матері? Чому чужа людина змогла дати їй те, чого не змогла дати рідний син?

Вийшовши з офісу юриста, Данило довго стояв на ґанку. У кишені задзвонив телефон – робота, важлива зустріч, термінові справи. Але вперше за довгий час Данило зрозумів – все це може зачекати.

Він сів у машину та поїхав у старий район. До будинку, де пройшло його дитинство. До під’їзду, де щодня його мати знаходила втіху у спілкуванні з доброю сусідкою.

Припаркувавшись біля знайомого будинку, Данило довго сидів у машині, збираючись із думками. Нарешті рішуче вийшов і попрямував до під’їзду.

\На лавці біля входу сиділа Надія Сергіївна, яка годувала голубів.

– Данило? – Здивовано сказала сусідка. – Щось сталося?

– Ні, Надіє Сергіївно. Просто хотів поговорити з вами.

Сусідка уважно подивилася на нього:

– Ходімо до мене, поп’ємо чаю. Саме пиріг спекла – ваша мама за моїм рецептом цей пиріг дуже любила.

У квартирі сусідки було затишно та чисто. На стінах – старі фотографії, на підвіконнях – горщики з геранню.

– Сідайте, Даниле, – вона заметушилась біля плити. – Зараз чайник швиденько поставлю і зроблю вам свіжий чай.

– Я був у юриста, – почав Данило, присівши за стіл. – Дізнався про заповіт.

Надія Сергіївна застигла:

– Ох, Даниле, ви не думайте нічого такого про мене. Я не просила Тетяну Пилипівну нічого зовсім.

– Я знаю, – м’яко перебив Данило. – Розкажіть мені про маму мою. Про те, якою вона була останні роки.

Надія Сергіївна сіла навпроти, склавши руки на столі:

– Тетяна Пилипівна була дивовижною людиною. Доброю, мудрою. Дуже вона вас любила, постійно говорила про ваші успіхи, не було розмови між нами, щоб вона не згадувала вас.

– А ще? – тихо спитав Данило.

– Сумувала вона дуже, – зітхнула сусідка. – Особливо вечорами. Ми з нею часто сиділи на кухні, пили чай. Вона всі альбоми переглядала по декілька разів, розповідала, яким ви були маленьким, чим захоплювалися, що любили.

– А чому ви дбали про неї?

– А як інакше? – здивувалася щиро Надія Сергіївна. – Ми ж сусіди. Та й потоваришували ми з нею ще дуже давно, після того, як мого чоловіка не стало. Обидві самотні, от і тяглися одна до одної, адже мені теж було сумно без неї.

– Я мав бути поруч, – тихо сказав Данило.

– Не докоряйте собі, – Надія Сергіївна погладила його по руці. – Тетяна Пилипівна дуже все розуміла. Казала: “У мого Данила своє життя, робота важлива та відповідальна дуже”.

— Але ж ви були з нею, коли я не міг.

– Була, – просто відповіла сусідка. – І щаслива цим. Ваша мама стала мені наче сестрою.

Надія Сергіївна встала, дістала із серванту фотоальбом:

– Ось подивіться. Ми багато фотографій зробили за останній рік.

Данило почав гортати усі сторінки. Мама в парку щасливо посміхається. Мама з Надією Сергіївною на лаві біля під’їзду. Мама поливає квіти на балконі свої які й досі стоять на її підвіконні.

– А це на мій день народження, – Надія Сергіївна показала на фото. – Тетяна Пилипівна такий пиріг смачний спекла – було не відірватися.

З кожною фотографією Данило дедалі гостріше усвідомлював – мати його, все ж, була щаслива. Завдяки цій простій жінці з добрими очима вона не почувала себе самотньою.

– Дякую вам щиро за все, – Данило підняв очі на сусідку. – За все, що ви зробили для мами.

– Я ж від щирого серця, не заради вдячності, – махнула рукою жінка.

– Я знаю. Тому мама і включила вас до заповіту.

– Я не візьму нічого, не хвилюйтеся, я навіть наміру такого не маю, не візьму у неї ні копійки зовсім, я відмовляла її, повірте, але ж вона трохи вперта у тебе була, т знаєш, тому я вже мовчала останнім часом, а на думці мала своє – не візьму і все, про це мови бути не може, – твердо сказала сусідка. – Не для цього дружила з нею, вона мені замінила рідну сестру, розумієте.

– Візьміть, – так само твердо відповів Данило. – Це була остання мамина воля. І я хочу, щоб усе лишилося так, як вона вирішила, як хотіла вона.

Того вечора вони довго сиділи на кухні. Надія Сергіївна розповідала про матір – смішні історії, сумні моменти, повсякденні дрібниці. З кожним її щирим оповіданням Данило все ясніше бачив свої помилки.

– Знаєте, – сказав він, прощаючись з нею, – я хотів би іноді заходити до вас, якщо ви не проти. Послухати про маму, випити чаю.

Надія Сергіївна засяяла:

– Звичайно, Даниле Дмитровичу! Приходьте будь-коли.

Наступного дня Данило відмінив усі зустрічі. Приїхав до юриста та підписав необхідні документи, що підтверджують право Надії Сергіївни на спадщину.

– Ви робите правильно, – схвально кивнув юрист.

– Знаю, – посміхнувся тепло Данило до нього. – Мама завжди вміла бачити в людях добре.

Вийшовши з офісу, він дістав телефон та набрав номер своєї дружини:

– Наталю? Знаєш, я думаю, нам варто частіше відвідувати твоїх батьків. Так, прямо з цих вихідних.

З того дня життя Данила змінилося. Він почав менше працювати вечорами, більше часу проводив із сім’єю. Щотижня заїжджав до Надії Сергіївни – пити чай, слухати історії про матір, гортати старі альбоми.

Він привозив їй завжди великий пакет продуктів і просив її готувати їх улюблений вже пиріг.

Невдовзі Данило привіз до Надії Сергіївни свою доньку Тетянку. Дитину було названо на честь бабусі.

Дівчинка одразу полюбила привітну стареньку. Вони разом пекли пироги, ділилися кумедними історіями, вона називала її бабусею.

Данило спостерігав, з яким теплом Надія Сергіївна порається з його донькою, як з онукою рідною. І чоловік зрозумів, що життя влаштоване неймовірним чином. Іноді треба щось втратити, щоб щось світле знайти. Адже тільки після цього починаєш цінувати найпростіші речі. Турботу, увагу, кохання.

У кабінеті Данило на своєму столі поставив нову найбільшу фотографію.

На цій фото його мама та Надія Сергіївна весело та щиро посміхалися. Фотографія стала для чоловіка нагадуванням. Важливо бути поруч із тими, хто тебе потребує найбільше.

А ви уважні до своїх батьків, які хочуть проводити час разом з вами? Чи багато знаєте людей, які роками не мають часу на своїх батьків, бо в них робота і справи різні? Чи це нормально в наш час?

Джерело