Безсоння, важке, як камінь з Лисої гори, гнітило Марину всю ніч. Голова не боліла, сyглоби не лaмало, поперек не дерев’янів, а сну не було.

Насилу дочекалася ранку. Сполоснувши обличчя степлілою за ніч водою, пішла порати своє нехитре господарство: випустила курей, подоїла козу, нагримала на кота. Уже збиралася йти до криниці, як раптом скрипнула хвіртка, і у двір убігла схвильована сусідка Галька.

«Мабуть, у Чорноморців щось сталося», — майнула в Марини тривожна думка. Але захекана Галька тут же сповістила, що цієї ночі у далекому Закарпатті не стало Кравчишина Івана.

— Не стало? — навіщось перепитала Марина.

— Хай же його душа спокійно спочиває…

Галька спочатку отетеpіла, а тоді спалахнула, мов смолоскип:

— Оце все, що ти можеш сказати?! — гнівно зиркнула вона на сусідку.

— Та чи була в нього та душа? Хто-хто, а ти, Марино, знаєш це напевно!

Не зачинивши за собою хвіртки, Галька вискочила на вулицю.

Марина стояла якусь хвильку, та тільки-но взяла до рук відро, відчула, що земля пливе з-під ніг. Довелося присісти на ослінчик, що стояв серед двору.

Підвела голову, а перед нею — стара, з покрученим стовбуром вишня. Наполовину вже осіння. Підняла опалий листочок і заплакала. Ця вишня — безмовний свідок їхнього з Іваном кохання.

Тільки тоді деревце було молоденьке, струнке, як і вона у свої шістнадцять літ. Усе, що залишилося від того кохання, — вишня у дворі та їхній з Іваном син, який ніколи не бачив рідного батька. А було ж таке гарне і світле почуття, ніжні слова й палкі обійми.

… Марина росла єдиною дитиною в сім’ї. Мама і тато не могли нею натішитися: все краще — донечці.

Дівчинка раділа і ситцевій сукні, і цукеркам-подушечкам, смак яких запам’ятала на все життя. Батьки пишалися нею, вчителі хвалили. Відмінницею, щоправда, не була, але вчилася старанно.

У випускному сьомому класі дівчата й хлопці вже твердо знали, хто з них піде працювати на тваринницьку ферму, хто в польову, городню чи садову бригади.

Лише Марина мовчала, бо тільки мама й тато були посвячені в її таємницю. Дівчина мріяла про велике місто, хоч виїхати із села в ті часи було дуже складно.

Допоміг голова сільради, дядько Яків. Сказав батькові Марини:

«На навчання її ніхто з колгоспу не відпустить, бо зараз тут потребують робочих рук. А от «у гості» нехай їде. А в гостях, Микитовичу, вона й заміж вийти може, отоді й залишиться в місті».

І Марина поїхала в Київ, до батькової рідні. Родичі влаштували її в училище. Міське життя, навчання і виробнича практика сподобалися Марині.

Вона збиралася вступати до технікуму. Та не минуло й року, як із дому прийшов лист, що Маринчиного батька потовкли коні, коли він вів їх у нічне.

Жaліючи скaліченого батька та приголомшену гoрем матір, Марина повернулася в село. Мріям про місто було покладено край — дівчина пішла в садівничу бригаду.

Робота була не з легких. Дошкуляли мозолі на руках, бо цілими днями навесні вручну обкопували дерева у садках, а останніх у колгоспі було аж шість. У бригаді Марина була наймолодшою, всі її любили, намагалися допомогти, дати слушну пораду.

Якось, повертаючись з роботи, дівчина затрималася на узліссі, щоб нарвати лісових дзвоників. Збираючи квіти, незчулася, як дійшла до крайньої від лісу хатини, де жила фрoнтовичка тітка Віра.

Тільки-но порівнялася з благенькими ворітьми, як під ноги кинувся великий кудлатий пес. Від страху дівчина закричала. З хати вибігло двоє хлопців.

Один — світлочубий, з розумними сірими очима — син тітки Віри, спритно перескочив через перелаз, відігнав пса і, ніяковіючи, вибачився, що не догледів, коли той вирвався.

А другий стояв під грушею і не зводив з дівчини очей. У його погляді було щось таке, що серце Марини затріпотіло, як пташка в клітці. Хлопець запропонував провести дівчину, щоб, бува, дорогою з нею знову чогось не сталося.

Його звали Іван Кравчишин. То була зустріч шістнадцятирічної Марини із першим коханням. А далі все покотилося, як з гори: робота, домашнє господарство і … вечірні поцілунки під молоденькою вишнею.

Іван був вродливий, шепотів запаморочливі слова, казав, що вона для нього — єдина. І дівчина вірила, не дослухаючись до того, що говорять про Івана люди: хвалькуватий, насмішкуватий, до роботи не дуже охочий.

Зате розбишака — на всі ближні села! Кругом за ним, як казала бабця Килина, «росли золоті верби».

Мати застерігала доньку, щоб не зналася з таким прoйдисвітом, а Марина обнімала неньку і розказувала, який Іван добрий, щедрий, лагідний, як її любить й обіцяє невдовзі прислати старостів.

І мати вгамувала себе: «Може, й справді взявся за розум. Не бути ж весь вік на язиках у людей…»

… Одного вечора Іван не прийшов. Наступного — теж. Марина думала, що він допомагає самотній сестрі вальцювати хату. Та після того, як коханого не було цілий тиждень, у серці дівчини оселився страх.

Може, що сталося? Побігла до сусідки Галини, яка завжди все про всіх знала.

А Галька сказала, що чотири дні тому Іван обіймав Люську! Почувши це, Марина спершу розсміялася: «Не може цього бути! Іван кохає мене, Люська — моя подруга ще зі школи».

— Та він вже понад два місяці до неї ходить! – вигукнула Галька. — Все село про це знає! Вони, скажу тобі, обоє рябоє: яке їхало — такого й здибало…

Мов сліпа увійшла Марина в хату. Сіла на ліжко проти вікна. В голові снувала єдина думка: не міг Іван так вчинити! Це все Гальчині вигадки. Він прийде, хай там що…

Не прийшов. А Марина відчула у собі дивні зміни: їй хотілося то кислого, то солоного. Зате на улюблені цукерки-подушечки взагалі не могла дивитися.

Понесла якось увечері молоко бабі Килині, а та подивилась на неї та й каже:

– Хлопчик у тебе буде, Маринко, хрест святий, хлопчик!

Дівчина заніміла:

– Що ви таке кажете, бабусю! Який хлопчик?

Старенька помовчала, потім звела очі на онуку:

– Люба моя, ти вже не сама, у тебе буде дитинка. Чи той хоч знає?

Марина донині дивується, як змогла пережити все, що сталося потім. У неї й досі перед очима Іванове весілля. Грають музики, виспівують свашки.

Попереду всіх витанцьовує довготелесий дядько Павло, без якого й весілля не весілля. А поруч Івана павою виступає Люська…

Народжували подруги в одній лікарні та ще й в один день. Марина вранці — хлопчика, Люська пізно ввечері — дівчинку. Село вирувало, як Буг у повінь. Балачки не вщухали довго.

Що у Марини син від Івана, знали всі. А от хто батько Люсьчиної доньки? Звісно, не Іван — то й сліпому видно. Він русявий, Люська біла, як пачісок, а дівчинка чорнява, смуглява, і форма оченят незвичайна.

Бив Іван Люську немилосердно. Напившись, волочив жінку за коси, допитувався, хто батько дитини.

Люська мовчала, бо й сама достеменно того не знала. А перед тим у їхньому колгоспі на вивозі буряків працювали солдати…

Хоча, як не крути, а весілля було. Дитина записана на Івана. Так що все як у людей. Люська вміла домагатися свого.

Марина ж назвала синочка Дмитриком. Всю свою любов і ласку віддавала йому. Море сліз виплакала вона осінніми вечорами, коли її Дмитрик, після того, як мало не втопився в ставку, хворів на запалення легенів. Хлопчика врятував із води молодий односелець Михайло, з яким Марина згодом одружилася.

Скільки різних цікавих іграшок змайстрував Михайло хлопчикові, скільки казок переповів, пісень переспівав, скільки умінь своїх передав! Спільних дітей у них не було, тож Михайлові батьки тішилися Дмитриком, як рідним онуком.

Все налагодилося в житті Марини: добрий, люблячий чоловік був уважним татусем, син ріс розумним і слухняним, у домі мали достаток. Щастя тривало сімнадцять років — аж до того дня, як Михайло віз на мотоциклі із лісу корові траву.

Коли він проїжджав біля піщаного кар’єру, на дорогу несподівано вискочили діти. Щоб не збити їх, чоловік звернув убік і разом із мотоциклом полетів у кар’єр…

Довго голосила Марина за своїм Михайлом. Здавалося, життя закінчилось. Але час заліковує і найтяжчі рани. Марина дякує Богові за Михайла, за Дмитрика.

Щоправда, він тепер уже не Дмитрик, а Дмитро Михайлович, провідний спеціаліст великого лісового господарства. Має дві вищі освіти, любов і шану від людей. А вона, Марина, — гарну і добру невісточку та двох чудових онучат.

… Життя у Люськи з Іваном не склалося. Билися-сварилися, через рік розлучились і роз’їхалися. Люська подалася на Донбас, залишивши свою доньку на матір, яка онучку виростила й заміж віддала.

Івана доля закинула аж у Закарпаття. Люди гомоніли, що знов одружився, але дітей не мав. У село ніколи не приїжджав. І ось не стало його…