– Що це?!! – зойк вирвався у мене сам по собі, коли я заглянула за шторку в кінці коридору будинку зовиці.

– Як що? Та ж відро! Ну, хатня дамська кімната, в сенсі, — весело відповіла сестра чоловіка.

— Ну холодно ж на вулицю взимку бігати! Тому не стидайся, велком!

Я стояла, кліпала очима й намагалася зрозуміти, чи вона жартує. Але ні. Вона говорила серйозно.

У будинку, де стоїть величезний плазмовий телевізор, дорога кухонна техніка і нові меблі, туалет — це відро за шторкою в кінці коридору.

Вперше ми з чоловіком приїхали після одруження до його сестри в село, і це мій останній раз! А з дітьми я точно сюди не приїду, вибачте.

Справа навіть не в тому, що вони живуть бідно — ні, грошей у них вистачає. Порося до нашого приїзду гриль зробили, столи накрили такі, що в місті не завжди таке побачиш. Але ось ці так сказати особливості їхнього «простого» побуту – це точно не для мене.

Я була не готова.

Спочатку мене трохи збентежило, коли на вечерю всі зібралися за стіл, і прямо поруч з тарілками поклали шматки хліба, щоб витирати ним жир із рук.

Потім мене здивувала бабуся бабуся, яка за столом витягла носовичок, гучно висякалася і далі їла руками.

Але кульмінацією стало, коли мені захотілося в туалет.

— Виходь у двір, там, біля сараю, бачиш дверцята? — порадила мені дочка зовиці.

Я вийшла. Було вже темно, і йти за сарай по якихось ямах мені не хотілося. Вернулася в будинок і попросила провести мене.

— Та сиди вже, в хаті все є!

Я розслабилася, думаю, ну, напевно, просто не помітила туалету. І тут вона показала мені на шторку в кінці коридору.

Коли я зрозуміла, що саме вона має на увазі, в мене відвисла щелепа.

— Ти серйозно?

— Ну а що? Ми звикли.

Мій чоловік, замість того щоб підтримати мене, тільки посміявся:

— Та ладно тобі, один раз переживеш.

Я нічого не відповіла, просто мовчки взяла телефон, вийшла на ганок і почала гуглити найближчий готель.

— Щось трапилося? — поцікавилася свекруха, яка саме вийшла на подвір’я.

— Так, трапилося. Я не можу ТАК жити.

— Панянка! — пирхнула вона.

— Ми в цьому виросли, і нічого, нормальні люди.

— Ну, ви виросли, а я не хочу і дня тут бути.

Я набрала номер таксі.

Коли повернулася в дім по речі, всі вже знали, що я збираюся їхати. Чоловік був ображений.

— Ти серйозно? Через туалет?

— Так, я серйозно. Я доросла людина і звикла до комфорту. Якщо тобі нормально — залишайся.

Таксі чекало біля хвіртки. Чоловік до останнього думав, що я жартую. Але коли я сіла в машину і зачинила двері, він нарешті зрозумів, що я не бавлюся.

У готелі було тепло, чисто і, вибачте, з унітазом. Я прийняла гарячий душ, замовила чай і вперше за день видихнула.

Чоловік приїхав наступного ранку, злий.

— Ти мене перед ріднею зганьбила!

— А ти мене принизив.

Ми не розмовляли три дні. А коли повернулися додому, він намагався зробити вигляд, що нічого не сталося. Але осад залишився.

Ну от скажіть, я перебільшую? Чи мала я мовчки терпіти «особливості» їхнього побуту? І як тепер будувати стосунки з родиною чоловіка, яка вважає мене занадто вибагливою?

Джерело