– Ти розумієш, Вікторіє, що я могла б піти в монастир, а не возитися з твоїм батьком? – цими словами моя мама сьогодні вранці зіпсувала мені каву.

Я сиділа за кухонним столом, дивилася, як вона, втомлена й невдоволена, складає мої речі у коробки, і не знала, чи сміятися, чи плакати.

А все тому, що вже тридцять років я розплачуюся за помилку молодості моєї матері. Іноді вона нагадує, що жила б зовсім по-іншому, якби не я. Звучить прекрасно, чи не так?

Мене звати Вікторія, і я була б рада жити в гармонії зі світом, але… Мама має додатковий комплект ключів від моєї квартири й безцеремонно заходить, коли заманеться.

Перед кожним робочим днем я молюся, щоб вона не з’явилася, але марно. Вона приходить майже щодня, зі страждальним виразом обличчя, й починає свій незмінний монолог одразу з порога:

– Я не можу дихати! Мені здається, що мій тиск зашкалює. Що це за запах? Ти часник смажила? Я не переношу часник. А цей сир із пліснявою ти теж купила? Вигляд відразливий, від нього у мене голова йде обертом.

Я дивлюся на неї й розумію, що дверима грюкнути перед носом не наважуся. Та й яка користь? Вона ж усе одно знайде, як мене дістати. Кажуть, мами дають безумовну любов, але моя завжди підкреслює, як їй було важко приводити мене на світ, що вона тоді пережила і як сильно розчарувався тато.

Мого батька звали Павло, він пішов від нас ще коли я була підлітком. Пішов мовчки, лишивши мамі і мені ще більше претензій одна до одної.

Якщо розглянути стосунки з чоловіками, то, за словами мами, усі вони тільки й хочуть загнати мене до спальні, сфотографувати і потім вимагати гроші.

Вона навіть телепередачі знаходить, щоб довести: їй видніше, в якому світі я живу. І я, на жаль, упевнена, що ці її фрази таки глибоко засіли в моїй підсвідомості. Я досі боюся виглядати привабливо чи трохи легковажно, ніби це автоматично зробить мене поганою.

Втім, я вже маю власну квартиру, невеличку однокімнатку з кухнею. Мені лишила її батькова сестра, і мама влаштувала так, аби я туди переїхала. Проте це житло лише умовно моє, бо мама щодня там все переставляє, нишпорить по шафах, робить ревізії.

Недавно я зустріла давню шкільну подругу, яка працює за кордоном і запропонувала взяти мене з собою. Мовляв, поживу з нею, знайду підробіток, трішки зароблю, а там, можливо, відкрию якусь свою справу.

Я зважилася: подала заяву на звільнення, вирішила довести мамі про свої плани лише за день до від’їзду. Розуміла, що хоче вона того чи ні, а я вже доросла і можу про себе подбати. Але раптом мама стала тихішою, майже не лаялася, не вишукувала бруду в моєму житті. Та якось подзвонила її сусідка й повідомила, що мама вийшла у сніг у літній панамі та темних окулярах, мовби на пляж.

– Вона сидить під під’їздом і намазується якимось кремом, – сказала сусідка перелякано. – Вікторіє, приїзди швидше, бо вона дивна, ще застудиться!

Я одразу думала, що це черговий мамин хід, аби втримати мене вдома. Та коли побачила її погляд, порожній і неусвідомлений, мені стало лячно. Викликали швидку, і виявилося, що все серйозно. Лікарі сказали, що вона може швидко втрачати пам’ять і потребувати цілодобової опіки.

Я зітхнула й рушила до її квартири, щоб прихопити речі, а там – порожні стіни, валізи та пакунки з усім нашим життям. Те, що я там знайшла, мене вразило. Я не була в мами два тижні, а вона наче зібралася назавжди покидати цей світ або переїхати в невідомість.

Подруга переконувала, що я можу оформити для мами опікунку чи знайти їй пристойний будинок для літніх людей. Казала, що це не зрада, а спосіб врятувати моє життя.

Проте я знаю, що не зможу залишити маму напризволяще, хоч вона тисячу разів мені дошкуляла. Я вирішила відкласти свій виїзд. Мабуть, потрібно повернутися в її квартиру, доглядати за нею і здавати свою кімнатку в оренду, аби мати за що жити.

Чесно, в мене зараз відчуття, ніби мене зв’язали по руках і ногах і я не маю права вибратися на волю. Та водночас я розумію: це моя мама, яка подарувала мені життя, хай і зі своїми недоліками. Чи матиму я право дорікати собі, якщо залишу її в складний період?

А як вчинити правильно на вашу думку? Може, варто бодай спробувати шукати компроміс між власним життям і відповідальністю за близьку людину?

Чекаю на ваші думки, бо мені зараз дуже потрібно поділитися цим і знайти рішення разом. Що б ви робили на моєму місці?

Джерело