– Що це з хлібом сталося? – Я дивилася на свіжі, ще пухкі буханці, які ще пахли свіжоспеченим, але мені захотілося плакати. Вони всі були обгрижені, обламані, золотих скоринок і верхівок на трьох буханках майже не лишилося.

Це була остання крапля. Я сказала сину, що сам нехай приїжджає, а оця його фіфа зі своїми дітьми невихованими – я їх більше у себе бачити не хочу.

Мій син розписався з жінкою, у якої двоє дітей, 7 і 8 років. Не подумайте, що я якась мегера, яка не хоче приймати не своїх онуків. Ні. Але просто вони вже вдруге приїжджають до мене на вихідні, і я потім не можу оговтатися.

Вони таке творять, це просто жах. Билися подушками минулого разу, влаштували ці змагання. У мене вся хата була в пір’ї, бо подушки в мене пухові. Невістка посміялась і сказала: “Та це ж діти, Віра Федорівна”.

Цього разу вони приїхали, і після цього візиту я сказала сину, щоб більше їх у мене в хаті не було. За столом вони себе вели жахливо. З’їли всю шкірочку на запечених стегенцях, на всіх, зірвали мені штори нові у вітальні.

А коли я зрозуміла, що не вистачає хліба, бо й чоловіку треба було на наступний день на роботу, ми відправили їх у магазин по хліб. У нас з місцевої пекарні привозять дуже смачний свіжий хліб.

І ось коли я побачила цей хліб, коли вони його принесли, весь обгрижений і обламаний, моє терпіння вже луснуло.

– Що це з хлібом сталося? – повторила я, повертаючи голову до невістки.

Анна спробувала пояснити:

– Вибачте, Віра Федорівна, це вони дорогою трохи скуштували.

Я подивилася на неї так, ніби переді мною сиділа не доросла жінка, а ще одне з її дітей.

– Скуштували? – перепитала я, відчуваючи, як гнів підступає до горла. – Що значить “скуштували”? Їх ніхто не годує?

Анна засміялася, але її сміх здався мені єхидним.

– Ну, це ж діти. У них завжди апетит на все свіже.

Я різко поставила буханці на стіл.

– Ні, Анно. Це не апетит. Це неповага. Я готую на всіх, вкладаю душу, а у відповідь отримую зірвані штори, пір’я по всій хаті і – я ткнула пальцем у хліб. – це.

Мій чоловік Сергій, який сидів у кутку й мовчки слухав нашу розмову, тихо встав і пішов у сусідню кімнату, буркнувши:

– Я цього слухати не буду.

Діти тим часом, ніби нічого не сталося, сиділи на дивані й гралися обгортками від цукерок. Вони навіть не дивилися в мій бік. Я почала відчувати себе ще більше знехтуваною.

– Анно, – продовжила я, намагаючись стримати свій гнів. – Я не можу більше це терпіти. Якщо ваші діти не знають, як поводитися, то, можливо, вам краще більше сюди не приїжджати.

Анна зупинилася. Її обличчя застигло, ніби вона не могла повірити в те, що почула. Потім, зібравшись, вона відповіла:

– Добре, Віра Федорівна. Якщо вам так буде спокійніше, ми більше не будемо вас турбувати.

Вона піднялася, покликала дітей і, навіть не попрощавшись, вийшла з дому.

Коли двері зачинилися, Сергій вийшов зі своєї кімнати й глянув на мене.

– Задоволена?

Я тільки мовчки опустила голову. Не було ані злості, ані полегшення. Тільки порожнеча. І я розумію що з сином Сашком нам треба серйозно поговорити.

Джерело