— Що це? — я завмерла з пакетом в руках на порозі власної кухні.

— Борщ, дитинко, — відповіла Маргарита Павлівна з посмішкою, від якої мене завжди кидало в холод.

— Ти ж казала, що у тебе немає часу готувати. Ось я і прийшла. Сюрприз!

Якщо ви думаєте, що розлучення з чоловіком автоматично анулює свекруху, ви сильно помиляєтеся.Точніше, помиляєтеся щодо Маргарити Павлівни. Вона — як податкова. Завжди знайде спосіб з’явитися в найневідповідніший момент. Особливо якщо ти не заплатила за рахунками. А я, мабуть, заборгувала їй ціле життя.

Минуло два роки з тих пір, як я урочисто викинула з квартири (і зі свого життя) Вадима — її сина і за сумісництвом мого колишнього чоловіка.Причиною була класика жанру: Вадим вирішив, що у нього криза середнього віку і коханка з бухгалтерії допоможе з його самоідентифікацією. Він самоідентифікувався в платіжці на аліменти, а я — в новій квартирі і вільному житті.

Думала, і Маргарита Павлівна розчиниться в паралельній реальності… Але не тут-то було.

— Риточка, — я обережно поставила пакет на підлогу і посміхнулася своїй колишній свекрусі. — А тобі не здається, що ми тепер не зовсім… родички?

— Господи, Маріє, — сплеснула вона руками, — які, до біса, формальності? У тебе дитина від мого сина. Значить, я — бабуся. І не колишня. Ти хоч раз бачила «колишню бабусю»? Ну?Я не бачила. Але дуже хотіла б.

Марк, наш із Вадимом син, крутився біля комп’ютера в навушниках і співав щось про зомбі. Йому було дев’ять, і він свято вірив, що в житті є два абсолютних зла: броколі та уроки.

— А де мій колишній? — поцікавилася я, перехоплюючи каструлю борщу, яку Маргарита Павлівна поставила на плиту, як на п’єдестал пошани.

— Ти про Вадика? Поїхав в Одесу з цією своєю… Тетяною. Або Свєтою. Вони у нього як серветки — одноразові. Але я їм не заважаю, я ж не змія. Я просто прийшла нагодувати онука. А заразом і тебе.Мене наздогнало дежавю. Тільки раніше це був не борщ, а манна каша з грудочками, від якої мені хотілося плакати. Нічого не змінюється.

— А ти коли плануєш… піти? — обережно поцікавилася я.

— Та ти що, Маріє! Я прийшла не в гості, а допомагати. Мій син дурень, я це визнаю. Але онук не винен! І ти теж. Хоча ти мені тоді нагрубила.— Тому що ти назвала мене «інтелігентною дурепою», Рито, — нагадала я.— Та це ж комплімент був! Краще бути інтелігентною дурепою, ніж базарною фурією! — парирувала вона з ентузіазмом, помішуючи борщ.Боже. Вона прийшла.

І, судячи з усього, надовго.Наступного дня я прокинулася від запаху свіжої випічки і підозрілої тиші. Марк у цей час зазвичай скакав по квартирі з криками «мамо, де мій рюкзак», а тут — тільки запах ванілі і… блаженна, тривожна тиша.На кухні, зрозуміло, господарювала Вона. У білому фартуху з рожевими квіточками. Мій фартух. Моя кухня. Мій кошмар.

— Доброго ранку, дитинко, — посміхнулася Маргарита Павлівна, подаючи мені чашку кави, — Марк уже в школі. Я відвела його сама, щоб ти поспала. Ти виглядаєш втомленою. Під очима синці. Як у сови.— Дякую, — пробурмотіла я. — А ти де живеш зараз?— Ну, поки ніде. У мене в квартирі ремонт.

Ти ж знаєш — все руйнується. Пліснява на стелі, труби гуркочуть. Жити неможливо. Ось я подумала — що можу пожити поки в кімнаті онука.Це моя квартира! Моя, між іншим, куплена в іпотеку і ще не до кінця оплачена!— Зачекай… Ти хочеш сказати, що… залишаєшся?— Тільки на пару тижнів. Або місяць. Ну, максимум — два. До кінця ремонту. Не бійся, я скромна. Буду мити, готувати, допомагати. Ти ж не справляєшся. Чоловіка немає, підтримка потрібна.

— У мене є подруги, — пробурмотіла я, мляво пручаючись.

— Ха! Подруги…Та вони всі зміюки,можуть і чоловіка відвести,треба бути розумнішою.Вона говорила це, одночасно начищаючи раковину до блиску. Я відчувала, як мій простір повільно, але впевнено звужується.— І ще, Маріє, — продовжила вона, не піднімаючи очей, — не називай мене більше Ритою. Це якось… фамільярно.

Краще — матусею.— Що?! — я ледь не подавилася кавою.— Ну а що? У нас же тепер майже сім’я. Тільки без Вадика. Він був зайвим елементом. Ми з тобою вдвох — чудова команда.Я ковтнула. І вперше в житті пошкодувала, що не вийшла заміж за німця і не поїхала до Баварії. Там, можливо, у свекрух є межі.Через три дні в нашу «гармонійну жіночу команду» влетів ураган на ім’я Вадим.Він стояв у передпокої в нових білих кросівках, пахнучи дорогим одеколоном і чимось липким. Таня, або Свєта, або… Олена? — маячила за його спиною.— Маріє, привіт.

Я просто хотів забрати дещо зі своїх речей, пам’ятаєш, я у тебе залишав вудку і шолом для мотоцикла?— Ти що, на риболовлю збираєшся? — примружилася я. — З Танею?— Я Світлана, — поправила вона і подарувала мені посмішку.— А де мама? — несподівано запитав Вадим. — Ми повинні з нею поговорити.— Вона на ринку. Закуповує овочі на зиму, — сухо відповіла я.Він зайшов, зняв кросівки, за звичкою поставив їх біля батареї.

А потім… пішов на кухню. Як до себе додому!— Ти що?! — крикнула я йому вслід. — Це вже не твій дім, забув?— Маріє… — він повернувся з банкою маринованих огірків. — Я просто хотів…— Якщо ти прийшов за шоломом, бери шолом. Огірки тобі не належать.— Та що ти така нервова стала? — буркнув він. — Як мама каже — жити з тобою було важко.І тут… відчинилися двері.

— Ось і я! — бадьоро сказала Маргарита Павлівна з двома пакетами і поглянула на нас трьох. — Ой. А у нас гості?Вона, не моргнувши оком, підійшла до Світлани і потиснула їй руку:— Привіт, люба. У тебе такі зворушливі вушка. Ти, напевно, любиш йогу?— Ем… так, — розгубилася та.— Ну, не переживай, люба. Все проходить. Навіть йога.

І з цими словами вона потягла пакети на кухню. Світлана втекла через сім хвилин, як тільки зрозуміла, що з цією родиною у неї не буде щасливого майбутнього. А Вадим ще на щось сподівався.— Мамо, ти справді тут живеш? — запитав він з жахом.— Я тут живу, тому що ти — козел, — спокійно відповіла вона. — А моя невістка — чудова жінка. І ти її не заслужив.Ось тут я вперше відчула, що між нами — крихке, дивне, але справжнє перемир’я. І це було… приємно.Через тиждень Маргарита Павлівна остаточно облаштувалася у нас. У передпокої з’явився її килимок , у ванній — шампунь і крем для п’ят, а в моїй спальні — нічник у вигляді ангела.— Я не можу спати в темряві, Маріє. Мені все здається, що в кутку хтось стоїть, — пояснила вона мені, влаштувавшись у кріслі з в’язанням.

— І давай відверто: твоя спальня занадто велика для однієї.— Тому що вона моя, — автоматично буркнула я, але навіть не чинила опору. Втомилася.Я жила, як у ситкомі. Тільки замість сміху за кадром — сусідка знизу дзвонила дільничному, бо Маргарита Павлівна ночами дивилася улюблений серіал на повній гучності.Зате вдома завжди було чисто.

У Марка — випрасувані сорочки. У мене — суп на плиті і вітамінні комплекси за розкладом. Було затишно… і страшно. Тому що я починала звикати.А ще я починала… щось підозрювати.Все почалося з того, що в кафе, де я працювала адміністратором, з’явився чоловік. Не як відвідувач — як новий шеф-кухар.Марк Громченко. Високий, з сивими скронями, спокійний. Його страви були мистецтвом, а голос — оксамитом.

Він не загравав, не фліртував. Просто дивився на мене, ніби знав, що мені потрібно щось більше, ніж просто їжа .— Маріє, — якось увечері сказала мені Маргарита Павлівна, дивлячись на мене поверх окулярів. — У тебе очі горять. Це точно не до застуди. Це до чоловіка.Я почервоніла.— Ну, не знаю…

Він просто хороша людина.— Ось саме! Хороша! А не ось цей твій Вадик з його… коханками, як вуличні ліхтарі. Я давно казала: треба шукати доброго. Красиві — для подруг.Того вечора вона видала мені свою найкращу репліку:

— Чоловіки приходять і йдуть, а свекруха залишається. Тож слухай мене і не дури.З Марком (кухарем, не сином) ми почали зустрічатися. Тихо, непомітно. Він був удівцем, старшим за мене на десять років. Готував божественно. Цілувався — ще краще.— Ти впевнена, що хочеш впустити чоловіка в дім? — запитала якось Маргарита Павлівна, коли я повідомила, що він прийде на вечерю. — А раптом він — псих? Або альфонс?— Мамо…

— вирвалося у мене.Вона втупилася.— Що ти сказала?— Мамо. Я… Я сказала «мамо».Настала пауза. Я чекала феєрверків. Вона… просто зітхнула.— Ну ось. Тепер я точно нікуди не поїду.На вечерю Марк прийшов з квітами — і з тортом. Причому з домашнім, за якимось рецептом з Одеси.Маргарита Павлівна принюхалася:— Швиденько, дай-но рецепт.Вони сиділи на кухні дві години. Обговорили все: від пропорцій вершків до рівня вологості тіста. Я дивилася і не вірила. Вони знайшли спільну мову. Я — як між двома Марками. Один — син, інший — майже наречений. Доля, не інакше.

А потім, вночі, сталося непередбачене.Я почула шерехи на кухні. Подумала — злодій. Тихо, взявши в руки капець, я наблизилася до кухні … А там …Марк і Маргарита Павлівна. Сидять. П’ють чай.— Ви що? — прошепотіла я.— Ми розмовляємо, Маріє, — серйозно сказала вона. — Я дізнаюся, хто він такий. Хто поруч з моєю дівчинкою.Серце в мене забилося. Дівчинкою вона мене не називала жодного разу.Наступного ранку я їй сказала:

— Ти мені як друга мама.Вона мовчки підійшла, поправила мені волосся і сказала:— А ти мені — невістка. Справжня.Ми розплакалися.Через пару місяців Марк зробив мені пропозицію. Скромно, без пафосу, з обручкою з білого золота і фразою:— Я не хочу бути тобі просто шефом. Я хочу бути твоїм шефом і в житті.

Марк (син) радісно повідомив у школі, що «у мами тепер буде інший чоловік, але нормальний».Маргарита Павлівна повернулася до себе в квартиру.На вечерю ми прийшли з великим букетом красивих квітів і авторським тортом (у виконанні Марка).— Ось, — сказала я. — Тепер ми тебе годувати будемо.Вона посміхнулася.

— Ну, подивимося, хто кого ще вигодує.Ми обійнялися. По-справжньому.У житті бувають розлучення, розставання, образи. Але є люди, які стають твоїми… назавжди. Незалежно від шлюбу, прізвища і прописки. Маргарита Павлівна була однією з них.Так, у нас все починалося з борщу і качалки. А закінчилося — коханням. Не тим, що між чоловіком і жінкою. А тим, що — справжнє. Мудре. Настирливе. Рідне.Тому що колишніх свекрух не буває.