Андрій увірвався в квартиру, кинувши двері і, не знімаючи куртки, швидким кроком попрямував до дружини.

— Що це таке? — в його голосі звучало щире обурення. — До мене прийшов штраф. З Рівного! Я ж у відрядженні був! Хто їздив на машині?

Марина відірвалася від кухонної стійки, де поралася з посудом, і здивовано подивилася на чоловіка.

— Ти серйозно? — вона фиркнула. — Ти ж знаєш, я навіть водити не вмію. Як я могла кудись поїхати?

— Ну, штраф же є! — він потряс перед нею папірцем. — І ще, коли я їхав, машина стояла по-іншому. Хто її переставив?

— Поняття не маю! — Марина різко розвернулася і ввімкнула кран. — Мені взагалі не до твоєї машини!

З-під крана потік тонкий струмінь води, розкидаючи краплі в різні боки.

— У мене тут кран тече, розумієш? Дитина знову захворіла, ночами не спить. А ти приїжджаєш і з порога мене в чомусь звинувачуєш! Та кому вона взагалі потрібна, твоя машина? — її голос зривався, в ньому звучало роздратування і втома.

Андрій хотів було ще щось сказати, але осікся. Він бачив, що Марина на взводі. Він стомлено провів рукою по обличчю і вийшов у коридор, залишивши дружину на кухні.

Наступного дня напруга не спадала. Андрій не міг позбутися відчуття, що щось не так. Йому не давала спокою ця історія з переставленою машиною, та ще й штраф. Хто ж тоді їздив?

— Марино, а може, хтось із твоїх знайомих взяв ключі? — спитав він за вечерею.

Дружина, не піднімаючи очей, похмуро колупалася в тарілці.

— Андрій, та мені взагалі не до цього, — вона стомлено зітхнула. — Ти краще подумай, що робити з нашою квартирою. Скільки можна тулитися в цій однокімнатній? У нас грошей вічно не вистачає, дитина хворіє, а твоя мати сама в трикімнатній сидить, як королева.

Андрій напружився.

— Ти хочеш, щоб ми переїхали до мами?

— Так! А чому ні? — Марина сплеснула руками. — Ну серйозно! Ми платимо за оренду, вічно економимо, а вона сама у величезній квартирі. Ну хоч би допомогла! Нехай дасть нам одну кімнату. Я сама не справляюся, ти постійно в роз’їздах, а так було б простіше.

— Марина, ти ж знаєш мою маму… Вона не погодиться, — Андрій потер скроню.

— Ось і поговори з нею, — уперто сказала дружина. — Мені вже все набридло.

Наступного дня Андрій все ж таки зважився. Він поїхав до матері.

— Мамо, — він сів навпроти неї на кухні. — У нас складна ситуація. Ми з Мариною подумали… Може, нам переїхати до тебе? Хоча б тимчасово. Ми б тулилися в одній кімнаті, тобі б не заважали…

Мати мовчки відпила чай, подивилася на сина і спокійно, але твердо сказала:

— Ні, синку. Я в своєму житті достатньо напружувалася, дітей виростила, всю молодість гарувала. Тепер хочу тиші. Ви самі завели дитину, самі й виховуйте.

Повертаючись додому, Андрій все думав про машину, про її дивне пересування. У голову прийшла ідея: а якщо купити гараж? Тоді машина стоятиме під замком, ніхто її не торкнеться.

Андрій поліз у шафку, де вони зберігали заощадження. Вийняв коробку, відкрив… і застиг. Грошей не було.

— Марино! — голосно покликав він.

Дружина вийшла з кімнати з дитиною на руках.

— А? Що сталося?

— Де гроші? — його голос звучав напружено. — Вони були тут.

— Я заплатила за Костика, — спокійно відповіла вона.

— За що?

— За остеопата. Купила одразу три курси.

Андрій відчув, як кров кинулася в голову.

— ТРИ КУРСИ?! Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?!

— Звісно, уявляю, — Марина з викликом підняла підборіддя. — Один курс мінімум п’ять тисяч. Я взяла три. І ще деякі обстеження і ліки. Це здоров’я нашої дитини!

— У нас було більше ста тисяч відкладено! — Андрій стиснув кулаки. — І ти все витратила?!

— Так, витратила! Тому що наш син важливіший, ніж твої гаражі й машини! — Марина підвищила голос. — А якби ти був удома, то сам бачив би, як йому важко! Але ж тебе немає! Тобі все одно!

Увечері Андрій грав з сином і ненароком спитав:

— Як ти себе почуваєш після лікаря?

Хлопчик здивовано подивився на нього:

— Якого лікаря? Я там не був.

Андрій відчув, як усередині все похололо. Він подивився на сина:

— Точно? Мама ж казала, що водила тебе до остеопата.

— Ні, ми до бабусі Валі їздили, а потім до мами якийсь дядько приїжджав…

Слова сина ошелешили Андрія. Він раптом переконався, що дружина бреше. Значить, вона йому все ж зраджує?

Андрій вирішив не влаштовувати скандалів, а розібратися у всьому сам. Він сказав дружині, що знову їде у відрядження. Марина здивувалася, але він лише знизав плечима:

— Робота, нічого не вдієш.

Насправді, він залишився неподалік від дому і стежив за дружиною. Через деякий час вона вийшла на вулицю і зустрілася з якимось чоловіком.

Андрій помітив, як вона передала йому ключі від машини, а потім розвернулася і пішла назад додому.

Андрій спробував наздогнати чоловіка, але не встиг, той швидко сів і поїхав на його ж авто.

Тоді Андрій побіг додому, його вже трясло від гніву.

— Хто це такий? Це твій коханець?! Швидко мені все розкажи!

Марина зблідла, але нічого не відповіла. Лише відвела очі.

— Ти мене за ідіота тримаєш?! — він буквально кричав. — Я все бачив!

Але в цей момент задзвонив телефон. На іншому кінці дроту був чийсь схвильований голос.

— Андрію… Твоєї мами… Її більше немає…

Андрій застиг. Світ раптом перевернувся. Він навіть не пам’ятав, як опинився в квартирі матері. У дверях його зустріла сусідка.

— Ох, Андрію… — жінка похитала головою. — Останнім часом до неї приходив якийсь дивний чоловік… Казала, що він погрожував, ломився в двері… Я думала, ти знаєш… Мені здається, це він її і довів…

— Хто він? — хрипло спитав Андрій.

— Зачекай… Я якось його сфотографувала здалеку. Зараз покажу.

Жінка дістала телефон і розвернула екран до нього.

На фотографії був той самий чоловік, якому Марина передала ключі.

Андрій увірвався в квартиру, грюкнувши дверима так, що задеренчали шибки.

— Марина, швидко говори мені правду! Хто ця людина? Чому ти дала йому ключі від машини? І чому він приходив до моєї матері?! — його голос гримів по квартирі.

Дружина стояла бліда, ніби не вірячи, що він все дізнався. Вона стиснула губи, наче збиралася щось сказати, але мовчала.

— Ти мені зараз все розкажеш! Зараз же! Або я за себе не відповідаю!

Марина важко зітхнула, сіла за стіл, склавши руки в замок. Голос у неї був здавленим:

— Це мій брат…

— Який ще брат?! Чому я нічого про нього не знав?! — Андрій не міг приховати потрясіння.

— Тому що він все життя сидить за ґратами. Мені було соромно! Він тільки недавно вийшов і, напевно, скоро знову повернеться туди ж. Він такий все життя! Мені було соромно, розумієш? Соромно навіть згадувати про нього.

— І ти його покривала?! Давала йому ключі від машини, грошей? — голос Андрія тремтів від злості.

— Так… — Марина кивнула. — Я просто хотіла йому допомогти. Він обіцяв, що ненадовго, що хоче з’їздити до родини…

— А моя мати? Чому він її залякував? Чого він хотів?

— Я одного разу проговорилася братові, що ми з дитиною тулимося в однокімнатній, а твоя мати сама живе в трикімнатній. Він одразу зачепився за це, почав розпитувати, де вона живе, яка в неї квартира, чи самотня вона… Потім у нього народився план.

— Який?! — Андрій відчував, як усередині все закипає.

— Він вирішив вдавати чорного ріелтора. Почав приходити до неї під виглядом співробітника агентства. То у двері стукав, представлявся, казав, що у нього є вигідні пропозиції з обміну житла, з продажу…

Пропонував їй укласти договір, мовляв, він допоможе знайти житло поменше. То в газету дзвонив від її імені, давав оголошення про продаж квартири. Одного разу навіть записку їй під двері підклав з пропозицією терміново виїхати, поки є шанс…

Потім став поводитися жорсткіше. Ломився в двері, представлявся людиною, яка нібито «вже купила її квартиру».

— Господи… — Андрій схопився за голову. — Ви що, з глузду з’їхали?!

— Я не думала, що він зайде так далеко! — Марина схлипнула. — Він запевняв мене, що все під контролем! Що просто пару разів налякає її, і вона сама почне благати нас переїхати до неї!

Андрій відчував, як світ руйнується в нього під ногами.

Він не сказав більше ні слова. Встав, взяв куртку і вийшов з квартири. Він знав, що більше не повернеться.

Андрій розміняв трикімнатну квартиру на 2 однокімнатні. Одну для себе, другу для сина.

Ось така трагічна історія.

Як думаєте чи виправдовує мета засоби, коли йдеться про житлові проблеми?

І як, на вашу думку, можна жити з таким тягарем совісті, коли ваші вчинки призводять до такої біди? Чи є якась межа прощенню в таких ситуаціях?