Я тиждень тому подала на розлучення у 65 років. Зі мною не спілкуються тепер діти й онуки

Уявляєте? Прожити понад 40 років у шлюбі, народити, виховати, пережити кризи, борги, втрати — і врешті-решт залишитися винною.

Бо в нашому суспільстві «розлучатися в такому віці — сором». Бо «та вже потерпи, що там тобі залишилося». Бо «а як же тато?».

А як же я?

Мій чоловік, точніше, вже майже колишній, ніколи не був мені другом чи опорою.

Він був господарем у домі, якого всі мали слухатися. Я звикла підлаштовуватися, звикла жити так, як треба, а не так, як хочу.

Спочатку діти маленькі — терпіла заради них. Потім кредити, ремонти, знову терпіла. Потім онуки — допомагала, підтримувала, мовчала.

А потім одного дня прокинулася і зрозуміла: а де ж я? Де моє життя? Я втомилася бути хатньою робітницею, сидіти в чотирьох стінах, вислуховувати вічне бурчання, що я «не так готую», «не те сказала», «не там стою».

Останньою краплею став його голос за вечерею:

— Що, ти знову не так рибу посолила? Скільки тобі років, а досі не навчилася!

А потім:

— Старіти треба разом, ти мені як дружина вже не потрібна, але хто тебе ще візьме?

Я мовчки встала, взяла тарілку з рибою і просто висипала в смітник. Потім вийшла з кімнати, взяла телефон і записалася на консультацію до юриста.

Коли сказала дітям, що подаю на розлучення, вони спочатку не повірили. А потім почалося:

— Мамо, ти що, здуріла?

— Як ти можеш так із татом?

— Ми тебе не зрозуміємо, у тебе щось із головою!

— Що ти надумала? У такому віці?

А онуки просто перестали писати й дзвонити.

Я зібрала речі та переїхала на квартиру, яка залишилася мені свого часу від мами. Маленька, але затишна.

Тут пахне моїм дитинством, тут стіни не тиснуть, тут ніхто не командує мною, не кричить, не дорікає.

І знаєте що? Мені не страшно.

Я нарешті почала дихати. Уперше за багато років мені не треба звітувати, що я роблю, куди йду, що купую.

Я можу слухати музику, яка мені подобається, а не яка «не дратує його». Можу їсти, що хочу, а не те, що «нормальна дружина має варити».

Звісно, мені боляче через дітей. Але хіба я не маю права на свободу? На себе?

І ось лише в одному я не знаю, як бути далі. Чи варто боротися за стосунки з дітьми? Чи почати нове життя без оглядки на всіх?

Джерело