– Та, як ти можеш, мамо! Так поводитися у твоєму віці – перед людьми соромно! – кричала Тетяна на матір.

– Таню, що ти кричиш на мене, ще й при дитині! Я ж не відмовляюся вам допомагати. Я просто теж хочу…

Ірина Леонідівна стояла у передпокої, намагаючись вставити хоч слово в ті рідкісні проміжки, коли дочка нарешті замовкала, але домовити фразу жінка не встигла, бо Тетяна знову перебила її.

– Що ти теж хочеш? Особисте життя своє влаштувати? З онуками тобі водитись треба, та шкарпетки в’язати, а не мужиків, вибачте, шукати! – з люттю гукнула Тетяна матері.

З боку Ірина Леонідівна виглядала, немов школярка, що стояла біля дошки, яку суворий учитель розпікає за невиконане домашнє завдання.

Тетяна з ненавистю дивилася на матір, адже насправді Ірина Леонідівна не зробила абсолютно нічого поганого.

Мало того, для Тетяни вона все життя робила лише добро. Але, мабуть, є такі люди, яким почуття подяки просто невідоме.

…Ірина Леонідівна – все життя викладала в школі історію. Доньку, Тетяну, виховувала одна. З чоловіком розійшлися, коли дівчинці було три роки.

Чоловік одразу поїхав до себе на батьківщину, аліменти доньці платив справно, але хоч якось брати участь у вихованні, особливим бажанням не горів.

Ірина Леонідівна доньку любила, нічого для неї не шкодувала і намагалася дати їй усе найкраще, щоб дівчинка не відчувала якоїсь обділеності. Все-таки виховується у неповній родині.

Таня маму любила і вже звикла до того, що все Ірина Леонідівна робить тільки для неї: працює, готує смачну їжу, купує гарний одяг, і навіть живе – все заради коханої доньки.

Навчалася Таня не дуже, але Ірина Леонідівна дочку за погану успішність особливо не лаяла. Навпаки, підтримувала, намагалася підтягнути, бодай по своєму предмету, наймала репетиторів.

Коли настав час визначатися з професією, Таня заявила – хочу бути журналісткою.

– Доню, а може, коледж? Можна торгівельний, чи економічний… В університет вступати складно, та й що це за професія – журналістка.

– У нашому місті й роботи за такою професією не знайти… – Ірина Леонідівна намагалася акуратно навчати доньку.

– Мамо, я, може, взагалі в Київ поїду! – Заявила Таня.

На бюджет Таня не пройшла. Ірині Леонідівні довелося вивчати дочку на платному відділенні. Зрозуміло, що після отримання диплома Тетяна на роботу не влаштувалася.

Натомість вирішила влаштувати своє особисте життя – вийшла заміж за однокурсника Антона. За рік у пари з’явилася донька Ганнуся.

У декретній відпустці Тетяна займалася немовлям сама. Ірину Леонідівну періодично просила посидіти вечорами та у вихідні, коли вони з Антоном ходили в кіно, чи по крамницях.

– Мамо, декретна відпустка закінчується, допомоги від соцзахисту більше не буде, – якось розпочала розмову Тетяна.

– Ну, дочко, треба тобі роботу десь шукати. Подивися вакансії.

– Мамо, ну які вакансії?! Де я тобі зараз журналісткою в нашому місті знайду? – роздратовано відповіла Тетяна.

– Доню, ну я ж тебе попереджала, коли ти вступала! – нагадала Ірина Леонідівна.

– Мамо, тільки ось не заводь, будь ласка, знову свою пісню! Я щось обов’язково придумаю! – роздратовано відповіла дівчина.

Допомога на дитину справді закінчилася. Тетяна почала брати гроші у матері. Зрозуміло, не в борг, а просто так, бо віддавати не було чим. Однієї зарплати Антона на трьох людей було замало.

– Мамо, посидь сьогодні з Ганною. Мені на співбесіду треба знову! – вкотре заявила Тетяна матері.

– Доню, я не можу. У мене сьогодні репетиторство.

– Мамо, тобі чужі діти важливіші за рідну внучку, чи що, я не зрозумію?! – роздратовано відповіла Тетяна на заперечення матері.

– Доню, та до чого тут важливіше, чи не важливіше. Просто, якщо я відмовлюся від репетиторства, то з однієї вчительської зарплати вже не зможу допомогти вам матеріально.

– Ти на скільки вже співбесід не ходила, і все тобі не так! Якщо ходиш на співбесіди, то треба не крутити носом, а погоджуватися на умови роботодавця.

– Та й Ганнусю треба в садочок влаштовувати!

– Ось ще! Я хотіла влаштуватися на роботу, і знайти дитині няню! Знаєш, які там горе – вихователі у цих садках працюють, – заявила Тетяна.

– Ну, як знаєш. Я тобі свою думку сказала.

На черговій співбесіді Тетяну не влаштував рівень зарплати, й вона знову відмовилася.

– Мамуль, ми тут з Антоном подумали. Вирішили свій бізнес розпочати – відкрити квіткову крамницю. Йому кредит дадуть, ну а я вже всім займатимуся! – Натхненно заявила Тетяна.

– Доню, ну яка крамниця, який бізнес? Можливо все-таки влаштуватися працювати? – вкотре Ірина Леонідівна спробувала застерегти дочку від чергової помилки.

– Мамо, я вже доросла, і сама можу вирішувати, що мені робити, а що ні! А ти просто звикла своїми учнями на роботі командувати. Я вже не дитина, якщо ти досі цього не зрозуміла!

Більше Ірина Леонідівна вирішила не втручатися. Тетяна з Антоном зробили по-своєму – взяли кредит, орендували приміщення під крамницю.

Ганну все-таки довелося влаштувати в державний дитячий садок, бо через кредит, грошей у сім’ї стало ще менше.

– Мамо, забери сьогодні доньку з дитячого садка, ми з Антоном не встигаємо.

– Дочко, у мене учні сьогодні.

– Мамо, я тобі вже казала – невже чужі, важливіші за власну онучку?! Звісно! Давай ти чужих розуму вчи, а рідна в садку в групі продовженого дня до сьомої вечора нехай стирчить!

– У мене у всіх подружок матері з дітьми сидять, і нічого, не переломилися.

– Таню, ти не кричи. Може, мати Антона забере внучку? – Запропонувала Ірина Леонідівна.

– Мамо! Знаєш, що! Не хочеш нам допомагати, так і скажи! – гукнула Тетяна, і кинула слухавку.

Наступними вихідними Тетяна знову привела доньку в суботу з ранку до Ірини Леонідівни.

– На тижні не хочеш допомагати, сиди у вихідні! І взагалі, зі своїм репетиторством зав’язуй! Скоро ми розгорнемося, гроші будуть. А ти зі своїх учнів отримуєш копійки якісь, а часу вони забирають безліч!

– Дочко, я хіба казала, що не хочу допомагати?!

– Все, мамо, не починай! Я побігла, мені ніколи.

Спочатку Тетяна обіцяла забрати доньку о вісімнадцятій годині. Але ні в цей час, ні на дві години пізніше, не з’явилася.

– Таню, ти довго ще? Ганна вже вередує, спати хоче! – зателефонувала Ірина Леонідівна дочці.

– Мамо, я ще в крамниці. Ти Ганну укладай, нехай у тебе переночує. Чого тягати дитину туди-сюди? Ми її завтра заберемо.

Так і вчинили. Тільки ось у неділю ситуація повторилася.

– Мамо, скажи Ганнусі, що ми з татом працюємо. Хай переночує, а завтра її сама в садок відведи, – заявила Тетяна під час чергової телефонної розмови.

– Дочка, та ти що таке вигадала?! Дитина за вами вже скучила!

– Мамо, ти хотіла, щоб я знайшла роботу, от я й працюю! Бізнес – це не твоя школа, тут знаєш, скільки справ?! – різко відповіла Тетяна.

Ірина Леонідівна навіть відповісти не встигла, бо Тетяна скинула дзвінок.

Жінка відвела внучку в дитячий садок, увечері забрала. Дорогою з дитсадка їм зустрілася колега Ірини Леонідівни – Наталя Михайлівна.

– Ірочко, ти ще з онукою водишся?! – спитала вона.

– Так, Наталко. А що робити? Діти працюють…

– Ну, так у всіх робота. Не дозволяй своїй Тетяні маніпулювати собою. Вона ж у тебе така… У нашому віці вже й відпочивати треба, – співчутливо сказала Наталя Михайлівна.

Ірина Леонідівна пожартувала, чудово розуміючи, що багато в чому колега має рацію.

З того часу Ганна регулярно залишалася ночувати у бабусі. Виявилося, що справи у крамниці йдуть не важливо. Тетяна дратувалась з кожного приводу, вони почали сваритися з Антоном.

– Мамо, ці вихідні Ганна в тебе знову, – звично заявила Тетяна.

– Ой, Таню, а цими вихідними я не можу. У нас у суботу обласний захід. З різних шкіл приїдуть колеги та учні.

– Мамо, який захід?! Скажи, що не прийдеш, і все!

– Таню, ну я так не можу! Мій клас виступає!

– Добре, матусю! Дякую тобі велике! Буду сама, значить, викручуватись! – Сказала Тетяна, схопила Ганну, і попрямувала до виходу.

– Бабуся, я не хочу додому, я з тобою хочу, – заплакала мала.

– Додому ходімо, Аня! Досить тут ще істерики влаштовувати! Тільки всі нерви мені мотаєте! – Крикнула Тетяна на доньку.

На шкільному заході Ірина Леонідівна зустріла колишнього однокурсника Ігоря. Виявилося, що Ігор Костянтинович працює в одній зі шкіл у сусідньому районі.

Ірина та Ігор вирішили прогулятися парком після того, як шкільне свято завершилося.

У парку вони випадково зустріли Тетяну, яка гуляла з Ганною. Вдома Таня влаштувала матері справжню істерику.

– Та ти з глузду з’їхала! Просто вижила з розуму! – кричала Тетяна на матір.

– Таня, та що ти кричиш на мене, ще й при дитині! Я ж не відмовляюся вам допомагати. Я просто теж хочу…

– Що ти теж хочеш? Особисте життя своє влаштувати? З онуками у твоєму віці водиться треба, та шкарпетки в’язати, а не мужиків, вибачте, шукати!

На якийсь час обидві жінки замовкли.

– Та відпочивати я, Тетяно, теж трохи хочу… От і все, – спокійно відповіла Ірина Леонідівна дочці.

– Мамо, та всі бабусі з онуками водяться! – Заявила Тетяна.

– Ну так і діти, дочка, у всіх теж працюють, і всі встигають і зі своїми дітьми займатися!

– Мамо, у мене ж бізнес! До речі, займи нам трохи грошей… За кредит цього місяця нема чим платити. І доньку завтра, як хочеш, але до себе бери. Треба ділом займатися! – Заявила Тетяна.

І тут Ірина Леонідівна не витримала такого наказового тону, і вибухнула промовою:.

– А ти, доню, не знахабніла часом! Як ти з матір’ю розмовляєш! Яке ти право маєш мені вказувати, що я маю робити?

– Я доросла жінка, і маю повне право і на відпочинок, і, тим більше – на особисте життя! Я тебе підіймала сама, без чоловіка, і все встигала!

– Тож, Тетяно, не влаштовує тебе моя посильна допомога, просіть сваху, нехай не сидить, як ропавка, а напружується хоч трохи!

– Що ти так на мене дивишся, язик проковтнула?! Не очикувала? За своє хамство відповідати потрібно! – Не вгамовувалася ірина Леонідівна.

Вона, можливо, ще б знайшла, що сказати, але її телефон задзвенів. На екрані з’явився напис “Ігор”, і вона взяла слухавку.

Перекинувшись декількома словами, вона в повній тиші зазбиралася додому. Коли мати пішла, Тетяна в

повному розпачі визирнула у вікно. На матір чекав той чоловік, який вигулював її в парку.

Він міцно взяв Ірину Леонідівну під лікоть, і повів по тротуару, залишивши доньку Тетяну стояти біля вікна з відкритим ротом.

Мабуть, так і треба – клин клином. Нахабство, якщо не нахабством, то твердістю та наполегливістю. Інакше деякі, на жаль, цього не розуміють…

Пишіть свої міркування в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.