– Що ти там робиш, мамо? – питає мене дочка.

– Не розумію, що таке? Де гроші? Тут лише 500 євро. Ти їх кудись переставила? – питаю я із здивуванням свою дочку.

– Облиш, мамо, ти що, приїхала гроші рахувати чи нас побачити? – спокійно відповідає мені донька. – Я гроші витратила. Життя дороге. Мамо, ну що ти починаєш цю розмову, тобі що, гроші дорожчі за щастя рідної доньки?

Я була спантеличена, бо розраховувала на те, що в мене є гроші, а виявилося, що в мене їх нема.

На свята я приїхала додому у відпустку, відразу заглянула в наш сховок і не могла повірити в те, що побачила. За моїми найскромнішими підрахунками там повинно було бути мінімум 10 тисяч євро, а натомість я тримала в руках 500 євро і не могла збагнути – де решта.

Дочка робила вигляд, що нічого не сталося, а мені хотілося плакати. Я останні роки всі зароблені євро доньці висилала, а вона мала їх відкладати – так ми з нею домовилися.

Та дочка вирішила витратити все на свій розсуд, і мені нічого про це не сказала.

– Нічого ж не сталося. Ти ж сама вже в магазин ходила, бачиш, яке у нас тут все дороге, – виправдовується моя Людмила. – Ну чого ти всім настрій перед святами псуєш? Вистачить тобі і 500 євро, а після Великодня поїдеш в свою Італію і ще собі щось заробиш, – заспокоює мене донька.

Не знаю, що мене більше вразило, те, що нема грошей, чи те, що дочка все тихо зробила і мені нічого не сказала.

Якби я випадково не заглянула у той сховок, то так би нічого і не знала, Людмила навіть не збиралася мені нічого говорити.

В Італії я 18 років, провела там часу чимало, але і заробила теж добряче. Тут середня зарплата – тисячу євро в місяць. Весь цей час я дітям фінансово допомагаю, заради них я поїхала, бо бажала, щоб хоч вони мали краще і забезпеченіше життя.

Дітей у мене двоє: син і дочка. Першим одружився син, і пішов жити до сватів. Донька ж вдома залишилася, і я вважала це правильним.

Дім у нас був старий, ремонту давно потребував, але я не мала можливості його зробити, бо ж на це величезні гроші потрібні.

Тому перше, що я зробила за заробітчанські гроші – це стала відбудовувати наш будинок. Дочка з зятем радили, що робити, вони захотіли добудувати другий поверх. Тепер наш будинок просто не впізнати – один з найкращих в селі, чим я дуже пишаюся.

Треба сказати, що зять у мене дуже добрий господар, багато чого зробив своїми руками, що дозволило нам зекономити гроші на майстрах.

Доньці я допомогла, то треба було щось і сину дати, який жив в приймах у сватів. Я не хотіла, щоб його все життя картали за те, що він прийшов до них з пустими руками, тому я як тільки змогла, купила сину двокімнатну квартиру. Це був перший і єдиний раз, коли я йому допомогла.

Всі наступні гроші я висилала лише доньці. Йшлося про немалі суми, адже я щомісяця заробляла мінімум тисячу євро. На себе я майже нічого не витрачала, хіба залишала собі яких 50-100 євро на дрібні витрати, і все, а решту додому відправляла, а донька мала ці гроші складати – такою була наша домовленість.

Людмилі я нічого не шкодувала, вона могла витрачати ці гроші на все, що їм було потрібно, але в межах розумного, звичайно. Та я сподівалася, що донька розуміє, що я не можу бути вічно заробітчанкою, тому бережно відноситься до грошей.

Так я думала, поки не приїхала додому і не побачила, що сховок пустий. Я хотіла дітям сина на свята зробити цінні подарунки, адже я їм ніколи нічого не давала. Заглянула у сховок, щоб взяти звідти гроші, і присіла від несподіванки, бо там було всього-навсього 500 євро.

За ці гроші мені треба прожити місяць, свята відсвяткувати. Та я не уявляю, як це зробити, бо це ж мало. Я в магазин пішла, тисячу гривень витратила, і нічого не купила.

Дочка мене неприємно вразила. Люді майже 40 років, і вона досі ніде не працює. Тому і витратила всі мої заощадження.

А як дочка до мене говорить! Сум. Я їй слово – вона мені 10. Нічого їй сказати не можна, бо спалахує миттєво. Каже, що для мене гроші важливішими стали за неї.

Ото відпустка у мене цікава вийшла. Навіть не знаю, чи варто мені всю відпустку вдома сидіти вдома. Напевно, буду повертатися і заробляти гроші. Для себе я вирішила, що тепер донька не отримає від мене жодного євро. Нехай на роботу іде, а з мене досить.

– А за що я жити буду? Ти думаєш, що я в 40 років роботу знайду? – каже мені Людмила. – Ти про мене подумала?

Я нарешті прозріла, і зрозуміла, що мені треба їхати ще на 5-7 років, і як здоров’я дозволить, то зароблю собі на квартиру, щоб жити окремо. Дочка що думала, що я до старості маю її забезпечувати?

Ну все, жодного євро більше не дам.

А як би вчинили на моєму місці, коли б побачили замість 10 тисяч євро всього 500 у сховку?

Джерело