– Віолетто, ти коли вже перестанеш його заколисувати? Дитина має засинати сама, – Артем скривився, дивлячись на дружину, яка в сотий раз проходила повз його робочий стіл із немовлям на руках.

– Так? А ти спробуй вкласти його сам хоч раз, – вона зупинилася, погойдуючи Тимофія, який скиглить. – Може, у тебе вийде краще.

Артем демонстративно відвернувся до ноутбука.

– У мене нарада за п’ятнадцять хвилин. І взагалі, я працюю.

Віолетта зітхнула і продовжила міряти кроками кімнату. Малюк нарешті почав затихати, його дихання стало рівним. Вона обережно поклала його в ліжечко, намагаючись не розбудити. Три… два… один…Тимофій розплющив очі й заплакав.

– Та що ж таке! – Артем зачинив кришку ноутбука. – Я не можу працювати в таких умовах. Перестав ліжечко сина у вітальню.

– Але…

– Ніяких “але”! Мені завтра презентацію вести перед клієнтами. Я маю виспатися.

Віолетта прикусила губу. Сперечатися було безглуздо – вона вже вивчила цю його інтонацію. Коли Артем говорив таким тоном, рішення було остаточним.

Вона взяла сина на руки і вийшла зі спальні. У вітальні було прохолодно – батареї тут гріли гірше. Тимофій знову розплакався, і вона почала заколисувати його, наспівуючи колискову.

Минув місяць. Віолетта звикла спати на дивані поруч із дитячим ліжечком. Звикла прокидатися кожні дві години. Звикла до того, що чоловік зачиняє двері спальні, щоб не чути плачу.

У суботу вранці пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Валентина Павлівна – свекруха.

– Вирішила провідати онука, – вона протиснулася в передпокій, навіть не чекаючи запрошення. – Артемушка каже, зовсім змучився, не висипається.

Віолетта промовчала, хоча всередині все кипіло. Звісно, він скаржився матері. А як же інакше?

– Знаєш що, – Валентина Павлівна оглянула вітальню, де стояло дитяче ліжечко. – Може, вам із малюком до мене переїхати? У мене місця багато, трикімнатна все-таки. А Артему потрібно працювати, він зараз на хорошому рахунку в компанії.

– Дякую, але ми справляємося, – Віолетта намагалася говорити спокійно.

– Та яке там справляєтеся! – свекруха сплеснула руками. – Подивися на себе – кола під очима, бліда. І Артем каже…

– Що каже Артем?

– Ну… що ти дратівлива стала. Нервова. А йому зараз важливий проект довірили, розумієш?

Віолетта розуміла. Розуміла так добре, що руки починали тремтіти.

Дні потягнулися одноманітною низкою. Тимофій ріс, почав перевертатися, гуляти. Віолетта навчилася справлятися одна. Артем усе частіше затримувався в офісі, а коли приходив додому, одразу зачинявся в спальні.

Валентина Павлівна заглядала майже кожні вихідні. Приносила пюре і суміші для онука, які Віолетта не просила. Розповідала, як правильно виховувати дітей. І щоразу натякала на переїзд.

– Ти ж бачиш, як важко Артему. Він у мене з дитинства погано спить, чуйний дуже…

Віолетта кивала й усміхалася. А що ще залишалося? Не пояснювати ж свекрусі, що квартира належить їй – дісталася від бабусі. Не скаржитися, що чоловік палець об палець не вдарив, щоб допомогти з дитиною.

Того дня вона просто вийшла в магазин за підгузками. Тимофій спав після годування, Артем був на роботі. Перебігаючи дорогу на зелене світло, вона не помітила машину, що вилетіла з-за повороту…

Прокинулася Віолетта вже в лікарні. Крізь туман у голові почула слова “численні переломи”, “тривала реабілітація”. І майже одразу – несамовитий крик Тимофія десь поруч.

– Ну що ти, маленький, що ти? – голос Артема звучав розгублено. – Тато тут…

Свідомість знову почала спливати, але Віолетта встигла подумати – здається, вперше чує, як чоловік розмовляє із сином.

Перша ніч без Віолетти видалася жахливою. Артем метався квартирою з кричущим Тимофієм на руках, намагаючись зрозуміти, чого той хоче.

– Їсти? Спати? – він у розпачі дивився на сина. – Ну скажи хоч що-небудь!

Тимофій заходився в плачі, його личко почервоніло від натуги.

Чотири ранку. П’ять. Шість… Артем уже не пам’ятав, коли востаннє спав. Під очима залягли тіні, руки тремтіли від втоми. Він пробував усе – годував сумішшю, колисав, носив на руках. Нічого не допомагало.

Телефон розривався від дзвінків матері, але він не брав слухавки. Знав – варто зателефонувати, і вона примчиться “допомагати”. А йому потрібно було впоратися самому.

До вечора другого дня він зрозумів, що божеволіє. Тимофій відмовлявся від суміші, хоча мав би зголодніти. При спробі вкласти в ліжечко починав кричати так, що дзвеніло у вухах.

– Ну пробач мені, – шепотів Артем, притискаючи до себе сина. – Пробач, що був таким ідіотом.

У палату до Віолетти його не пускали – вона була в реанімації. Лікарі говорили щось про складні переломи, операцію, тривале відновлення… Він слухав , міркуючи тільки про те, як вона справлялася з усім цим сама.

На роботі довелося взяти відпустку за свій рахунок. Яка до біса робота, коли дитина не спить, не їсть, не посміхається? Коли від її крику закладає вуха, а на душі шкребуть кішки?

– Артемушко, я зараз приїду! – голос матері в телефоні звучав схвильовано. – Ти ж зовсім змучився, я ж чую!

– Не треба, мамо.

– Як це не треба? А хто тобі допоможе?

– Я сам.

– Але…

– Мамо, – він уперше в житті перебив її. – Я маю навчитися бути батьком. Сам.

У слухавці повисла тиша.

До кінця тижня вони з Тимофієм намацали якийсь ритм. Артем навчився розрізняти відтінки плачу – коли син хоче їсти, коли втомився, коли просто потребує уваги. Навчився готувати суміш однією рукою, поки другою тримає дитину. Навчився спати уривками по двадцять хвилин.

Одного ранку, змінюючи підгузок, він зловив погляд сина. Тимофій дивився серйозно, вивчаючи, ніби оцінював – впорається тато чи ні? І раптом усміхнувся – уперше за ці нескінченні дні.

Артем відчув, як щипає в носі. Він нахилився, цілуючи пухкі щічки:

– Ну привіт, малюк. Нарешті ми познайомилися.

Віолетту перевели у звичайну палату через два тижні. Коли Артем уперше прийшов до неї з Тимофієм, вона не повірила своїм очам – чоловік упевнено тримав сина, щось тихенько йому наспівував.

– Як ви? – голос після наркозу був хрипким.

– Вчимося, – Артем присів на край ліжка. – Щоправда, він мене іноді екзаменує ночами. Перевіряє, чи гідний я звання тата.

Віолетта дивилася, як він обережно поправляє сповзлу шкарпетку на ніжці Тимофія, і не впізнавала колишнього Артема. Куди подівся той розпещений хлопчик, який вимагав абсолютної тиші для сну?

– Знаєш, – він зловив її погляд, – я маю перед тобою вибачитися. За все.

Вона мовчки накрила його руку своєю.

У коридорі почулися знайомі кроки.

– Артемушко! – Валентина Павлівна увірвалася в палату. – Я дзвонила-дзвонила… А це що таке?

Вона втупилася на сина, який якраз міняв Тимофію підгузок просто на лікарняній кушетці.

– Що ти робиш? Дай сюди дитину! Хіба чоловік має цим займатися?

– Повинен, мамо, – він навіть не обернувся, спритно застібаючи липучки. – Саме цим і повинен.

– Але… – вона розгублено переводила погляд із сина на невістку. – Я можу допомогти! Я ж на пенсії, у мене час є…

– Дякую, мамо. Справді, дякую. Але ми впораємося.

– Як це – впораємося? – у голосі Валентини Павлівни задзвеніли сльози.

Тимофій раптом занепокоївся, захникав. Артем тут же підхопив його на руки:

– Ну-ну, тихо. Це просто бабуся шумить. Вона не зі зла, просто дуже любить тата. Занадто сильно любить.

Валентина Павлівна відкрила рот, закрила, знову відкрила. І раптом розридалася, вибігши з палати.

– Може, даремно ти так із нею? – тихо запитала Віолетта.

– Не дарма, – він похитав головою. – Їй теж час подорослішати.

Реабілітація затягнулася на три місяці. Віолетта вчилася заново ходити, перемагаючи біль у зламаних ногах. Артем привозив Тимофія щодня, і ці зустрічі надавали їй сил.

Вона помічала зміни в чоловікові. Він навчився розуміти сина без слів – за поглядом, за рухом, за ледь відчутною зміною дихання. Між ними з’явився зв’язок, про який Віолетта раніше могла тільки мріяти.

В один із днів, коли вона особливо втомилася після процедур, Артем дістав із сумки термос:

– Курячий бульйон. Сам варив.

– Ти?

– Уяви собі. Коли Тимофій спав, загуглив рецепт. Три рази пересолив, але четвертий вийшов цілком їстівним.

Вона відсьорбнула гарячий бульйон:

– Смачно.

– Брешеш мабуть, – він усміхнувся. – Але мені приємно.

Тимофій сидів на підлозі, захоплено досліджуючи нову іграшку. Сім місяців – уже зовсім великий. Артем присів поруч із ним:

– Гей, друже, покажи мамі, як ти навчився повзати!

Малюк подивився на батька, потім на матір. І раптом, підтягнувши коліна, поповз до Віолетти. Невпевнено, повільно, але наполегливо.Вона закусила губу, стримуючи сльози. Стільки пропустила…

– Я записував, – Артем ніби прочитав її думки. – Щодня знімав відео. Першу посмішку, перший переворот, перший зуб. Потім покажу.

– Дякую.

Він знизав плечима:

– Це найменше, що я міг зробити. Знаєш, я ж тільки зараз зрозумів, яким був. Викинув вас у вітальню, закрився в спальні… Як ти це терпіла?

– Кохала, напевно.

– А зараз?

Віолетта промовчала, спостерігаючи, як Тимофій нарешті дістався до її ліжка і вимогливо підняв ручки. Артем тут же підхопив його:

– Обережно, мама ще не зовсім здорова.

Він обережно присів поруч із дружиною, притримуючи сина. Тимофій тут же потягнувся до її волосся – улюблена розвага.

– Я сумую за вами, – тихо сказала Віолетта. – За нашим домом.

– Скоро випишуть. Лікар сказав, справа йде.

– А ти впораєшся? Із роботою ж усе напевно складно…

– Звільнився.

– Що?

– Звільнився, – повторив він. – Знайшов віддалену роботу. Платять менше, зате можу працювати з дому. Сидітиму з Тимофієм, поки ти не відновишся повністю.

Вона довго дивилася на нього, намагаючись усвідомити почуте. Той Артем, якого вона знала раніше, ніколи б…

– Мама досі не розмовляє зі мною, – він невесело усміхнувся. – Каже, загубив кар’єру. А я дивлюся на Тимофія і думаю – яка до біса кар’єра? У мене син росте. Я стільки вже пропустив.

До виписки Віолетти квартира змінилася. Артем навчився не тільки готувати і прибирати – він перетворив їхній будинок на затишне гніздечко. У спальні з’явилося широке двоспальне ліжко – щоб усім трьом поміщатися.

Валентина Павлівна приходила ще кілька разів – мовчки залишала пакети з їжею і йшла. Потім перестала.

– Може, подзвониш їй? – запитала якось Віолетта.

– Подзвоню. Коли буде готова прийняти, що я виріс.

Минув рік. Тимофій уже щосили бігав по квартирі, раз у раз щось перекидаючи і кидаючи. Віолетта зміцніла, потроху почала виходити на роботу. А Артем… Артем навчився бути не тільки батьком, а й чоловіком.

Джерело